Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

— А я ні! — вигукнула віддана Бетті Мід. — Я думаю, що Рілла — чудова дівчина. Кілька років тому я справді вважала її надто марнославною щебетухою, але тепер вона змінилася. Певно, більше ніхто в цілім Глені не мав би такої відваги й безкорисливості, як Рілла — не зміг би так само сумлінно й терпляче робити своє. Наш молодіжний Червоний Хрест розпався б уже десятки разів, якби не її тактовність, завзяття й витримка — і ти, Ірен, добре це знаєш.

— Я ж не ганю Рілли, — ображено пхинькнула Ірен, округлюючи очі. — Я лиш покритикувала її за байдужість… але, напевне, така вже вона вродилася. Звісно, вона — природжений керівник і дуже любить усіма розпоряджатися. Такі люди справді потрібні у світі. Тож, Бетті, прошу тебе, не дивися на мене так, наче я сказала щось непоправно жахливе. Я радо визнаю, що Рілла Блайт — утілення всіх чеснот, якщо тебе це втішить. І, звісно, це чеснота — уміти геть холодно ставитися до подій, які зламали би більшість людей.

Невдовзі дівчата переказали Ріллі дещо із цих слів Ірен, та це не діткнуло її так, як колись. Це просто не мало значення — от і все. Життя виявилося надто насиченим: у нім не лишалося місця хворобливій дріб’язковості. Залишалася обітниця, якої належало дотримувати, була хатня праця; і впродовж усіх довгих днів і тижнів тієї важкої осені Рілла не відступилася від обов’язку. Новини із фронту були незмінно поганими. Німеччина завдавала бідолашній Румунії одної поразки за іншою.

— Чужоземці… чужоземці, — бурмотіла Сьюзен із сумнівом. — Румунці чи росіяни… чи хто там є… вони чужоземці, то як можна бути певними щодо них? Але після Вердена я сподіватимуся. Скажіть-но мені, пані Блайт, дорогенька, Добруджа[77] — це річка, гірська гряда чи стан атмосфери?

У листопаді в Сполучених Штатах відбулися президентські вибори, і Сьюзен пильно відстежувала їх перебіг, час від часу виправдовуючись за надмірну емоційність власних коментарів.

— Пані Блайт, дорогенька, чи ж думала я колись, що доживу до часу, коли мені буде цікаво, хто там у янкі за президента? Бачте, ніхто не знає, як воно вийде в нашім житті, тож і пишатися нам не слід.

Одинадцятого числа Сьюзен довго не лягала спати, буцімто для того, щоб закінчити ще одну пару шкарпеток. Проте вона регулярно телефонувала до крамниці Картера Флегга і, коли надійшли перші звістки, буцім обрано Г’юза, схвильовано прочимчикувала в спальню до пані Блайт, де переповіла все пошепки, спинившись у ногах ліжка.

— Пані Блайт, дорогенька, я думала, коли ви не спите, вам буде цікаво, хто переміг. Я думаю, це на краще. Може, той Г’юз і собі тільки те й робитиме, що писатиме ноти, але я сподіваюся на зміни. Я ніколи не мала довіри до чоловіків з баками, та неможливо ж одночасно мати все, чого хочеться.

Коли надійшла звістка, що президентом усе ж обрано Вілсона, Сьюзен різко змінила курс, щоб вітер оптимізму знов напнув її вітрила.

— Кажуть, буцім кращий — знаний дурень, аніж незнаний, — бадьоро завважила вона. — Я не стверджую, що Вудро дурень — о ні, хоч інколи й видається, наче він решетом у воді зорі ловить. Та він принаймні добре пише ноти, а про Г’юза ми й того не відаємо. Зважаючи на це, я можу похвалити янкі. Вони виявили здоровий глузд і я визнаю це. Кузина Софія хотіла, щоби вони обрали Рузвельта, і страшенно обурилася, що його не було навіть у числі кандидатів. Я й сама хотіла би, щоб він став президентом, та ми мусимо вірити, що такі речі відбуваються волею Провидіння й удовольнятися цим… хоч я не збагну, який був задум Усевишнього в цій історії з Румунією… кажу це з усім благоговінням.

Сьюзен збагнула цей задум — принаймні їй так здалося — коли уряд Асквіта[78] пішов у відставку, а прем’єр-міністром став Ллойд-Джордж[79].

— Пані Блайт, дорогенька, нарешті Ллойд-Джордж при стерні! Я давно молилася про це. Невдовзі ми побачимо благословенні зміни! Для цього й потрібна була румунська катастрофа — тепер я бачу це, хоч досі й не розуміла. Більше не буде ніяких вагань. Тепер ми вже однаково, що виграли війну — я певна, і не має значення, захоплять Бухарест чи ні.

Центральні держави захопили Бухарест — і Німеччина виступила з мирними пропозиціями. Сьюзен презирливо відмовилася навіть слухати їх. Коли ж президент Вілсон надіслав усім урядам своє славетне Грудневе звернення[80], Сьюзен вибухнула гнівним сарказмом.

— Вочевидь, Вілсон хоче бути миротворцем. Спершу Генрі Форд намагався, а тепер цей. Та мир здобувають не чорнилом, Вудро, можеш бути певен, — сказала вона, звертаючись до безталанного президента з кухонного вікна, що виглядало в бік Сполучених Штатів. — Ллойд-Джордж у своїй відповіді пояснить кайзерові, що до чого, а ти залиш собі ті нудні ноти, та й заощадиш на поштових витратах.

— Шкода, що президент Вілсон не чує вас, Сьюзен, — лукаво мовила Рілла.

— Так, Рілло, дорогенька, шкода, що ніхто не може дати йому слушної поради… бодай між тих республіканців і демократів, — відрубала Сьюзен. — Не збагну я різниці між ними, бо політика янкі — це така загадка, якої я не можу розв’язати, хай як намагаюся. Та очевидно, — похитала головою Сьюзен, — усі вони одним миром мазані.

«Добре, що Різдво вже позаду, — писала Рілла в щоденнику останнього штормового грудневого тижня. — Ми дуже боялися його: це було перше Різдво після Курселета. Але на обід у гості прийшли Мередіти; ніхто не вдавав радості й веселощів — ми просто трималися спокійно та дружньо, і це помагало. А потім я так полегшено відітхнула, що Джимс одужав, аж майже зраділа — але тільки майже. Не знаю, чи зможу я колись радіти із чогось навсправжки. Здається, радість убита в мені — убита тією ж кулею, що пронизала серце Волтера. Можливо, колись у душі моїй зродиться нова радість — але тієї, давньої, там більше ніколи не буде.

Зима цього року почалася страшенно рано. За десять днів до Різдва була сильна буря… принаймні ми вважали її сильною, не знаючи, що то лише прелюдія до справжньої бурі.