Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері
Розділ 25
Ширлі йде на фронт
— Ні, Вудро, миру без перемоги не буде, — мовила Сьюзен, люто проштрикуючи в’язальною спицею ім’я американського президента в газетній колонці. — Ми, канадці, хочемо здобути й мир, і перемогу, а ти собі, Вудро, можеш удовольнитися миром без перемоги, — і Сьюзен подалася спати, тішачись усвідомленню, що здолала президента в суперечці. Та вже за кілька днів вона, розчервоніла від хвилювання, прибігла в кімнату до Енн.
— Пані Блайт, дорогенька, знаєте, що? Надійшла телеграма із Шарлоттауна, буцім Вудро таки прогнав німецького посла зі Штатів. Це однаково, що оголосити війну. Тож я починаю думати, що, байдуже, яка у Вудро голова, у душі він непоганий чоловік, і реквізую трохи цукру, щоб відсвяткувати цю подію ірисками, попри всі стогони Департаменту продовольства. Я знала, що ця історія з підводними човнами спричинить перелом. Я так і сказала кузині Софії, коли вона заявила, що це початок кінця Союзних держав.
— Тільки щоб лікар Блайт не чув про іриски, Сьюзен, — усміхнулася Енн. — Ви знаєте, він установив для нас чіткі правила згідно з новою урядовою політикою економії.
— Авжеж, пані Блайт, дорогенька, чоловік мусить бути господарем у власному домі, а жінки — коритися його настановам. Я тішу себе сподіванням, що вже навчилася як слід «економізувати», — віднедавна Сьюзен почала вживати деякі німецькі терміни, і це лунало невимовно смішно, — та час від часу можна й дозволити собі поступку, якщо тільки трохи зметикувати. Позавчора Ширлі казав, як хотів би поїсти моїх ірисок — «ірисок марки Сьюзен», так він назвав їх — а я відповіла: «Щойно буде перша перемога, яку належатиме відсвяткувати, я приготую тобі іриски». Я вважаю, що ця звістка дорівнює перемозі, а пан лікар Блайт не розсердиться, як не дізнається. Не картайтеся, пані Блайт, дорогенька, бо я візьму на себе всю відповідальність.
Сьюзен безсоромно розпещувала Ширлі тієї зими. Щоп’ятниці, коли він повертався додому із семінарії, готувала всі його улюблені страви, якщо тільки могла вмовити лікаря Блайта чи зробити це тайкома, і потурала всім його забаганкам. Хоча з усіма іншими вона невпинно говорила про війну, у розмовах із Ширлі чи в його присутності Сьюзен ніколи про неї не згадувала й невідривно стежила за ним, наче кицька за мишею; а коли розпочався й продовжився відступ німецьких військ від Бапомського клину[81], радість Сьюзен мала в собі дещо більше, глибше — дещо таке, чого вона жодного разу не посміла проказати вголос. Так, безсумнівно — уже незабаром кінець війни… тепер уже скоро… перш, ніж хтось іще… піде на фронт.
— Нарешті ми переможемо. Німці вже тікають, — вихвалялася вона. — Сполучені Штати оголосили війну. Я завжди знала, що вони це зроблять, попри ввесь талант Вудро базграти ноти, — і нарешті ви побачите, як упевнено стануть вони до бою. Ці, коли візьмуться, то зроблять рішуче й на славу. Та й німці вже тікають.
— У Штатів добрі наміри, — простогнала кузина Софія, — але їхня рішучість не поможе їм дістатися лінії фронту до літа, коли союзні війська всі вже вигибнуть. Німці заманюють їх у пастку, та й квит. Той їхній Саймондз[82] каже, що відступ німців — це безвихідь для союзників.
— Той їхній Саймондз уже набалакав сім мішків гречаної вовни, — відрубала Сьюзен. — Мені до його думки байдуже, поки Ллойд-Джордж — прем’єр-міністр Англії. Він не з тих, хто дасть себе обдурити, будь певна. Хай там як — мені здається, що нині все добре. Сполучені Штати оголосили війну, ми знову взяли Кут і Багдад, і я не здивуюся, якщо вже в червні війська Антанти візьмуть Берлін — і росіяни теж, відколи вони скинули царя. Ото, я думаю, незле вони попрацювали.
— Час покаже, — відповіла кузина Софія, що напевне розсердилася б, якби хтось сказав їй, що вона радше побачить Сьюзен розвінчаною провидицею, аніж успішне повалення тиранії чи навіть марш союзників на Унтер-ден-Лінден. Проте нещастя росіян були невидимі Софії Крофорд, а ця нестерпна оптимістична Сьюзен лишалася вічним більмом на оці.
А в цю самісіньку мить Ширлі, що сидів на краєчку стола у вітальні, бовтаючи ногами — смаглявий, рудуватий, міцний і здоровий хлопчина, — спокійно казав:
— Мамо, тату, у понеділок мені виповнилося вісімнадцять. Ви не вважаєте, що і я маю піти на фронт?
Пополотніла мати глянула на нього.
— Двоє моїх синів пішли, один ніколи не повернеться. Невже я мушу принести в жертву й тебе, Ширлі?
Споконвічний плач — «Йосипа нема, і Симеона нема, а тепер Веніамина заберете?»[83] Як матері в цю Велику Війну луною повторювали стогін біблійного патріарха, що прозвучав так багато століть тому!
— Ви ж не хочете, щоб я ганебно ухилявся, мамо? Я можу піти в авіацію. Що ви скажете, тату?
Руки лікаря Блайта тремтіли, доки він загортав у папір порошки від ревматизму для Еббі Флегг. Він знав, що ця мить наближається, проте виявився неготовий до неї. Тепер він поволі відповідав:
— Я не стримуватиму тебе від виконання того, що ти вважаєш своїм обов’язком. Але ти не повинен іти на фронт без материної згоди.
Ширлі більше нічого не сказав. Він був небагатослівним хлопцем. Енн також нічого не сказала в ту мить. Вона думала про могилку маленької Джойс на старім цвинтарі по той бік затоки — маленької Джойс, котра, якби вижила, була би тепер дорослою жінкою… про білий хрест у далекій Франції та прекрасні сірі очі хлопчика, якому вона сама дала перші уроки обов’язку й відданості… про Джема в жахливих шанцях… про Нен, Ді та Ріллу, які тільки й могли, що чекати… чекати… чекати… доки минають золоті дні юності… вона думала, чи зможе витримати нову муку. Їй здавалося, що не зможе; вона, безсумнівно, віддала війні вже достатньо.
Однак того ж вечора вона сказала Ширлі, що відпускає його.
Сьюзен довідалася не одразу — аж за кілька днів, коли сам Ширлі зайшов до неї на кухню в уніформі пілота. Вона не плакала й не нарікала, як тоді, коли на фронт ішли Джем і Волтер, а лише мовила із кам’яним обличчям:
— Отже, тебе теж забирають.
— Забирають? Ні, Сьюзен, я йду сам… я повинен.
Сьюзен сіла при столі, схрестила на грудях старечі руки,