Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

ні життя, якщо все ж мені судилося лишитися в живих. А життя, напевне, було б важче знести, аніж смерть — воно тепер навіки втратить для мене всю свою красу. Зі мною назавжди лишилися 6 жахливі спогади — ті, що робили б моє життя бридким та нестерпним. Я ніколи не зміг би позбутися їх. Та хай що чекає тут на мене — смерть чи життя, — я не боюся, Рілло-моя-Рілло, і не шкодую, що пішов на війну. Я задоволений. Я вже ніколи не напишу тих віршів, які мріяв написати — та я допоміг зробити Канаду безпечною для поетів майбутнього… для будівничих майбутнього… і для мрійників теж — без них не зможуть працювати будівничі — не лише в Канаді: в усьому світі, коли „кривавий дощ“ Лангемарка та Вердена принесе золотий урожай — не за рік чи два, як дехто наївно гадає, але в наступному поколінні, коли зійде сім’я, що зараз лише почало проростати. Так, Рілло, я радий, що пішов на фронт. На тонкій нитці зараз висить не тільки доля нашого маленького, породженого морем острова, який я люблю, не тільки доля Канади чи Англії — на тонкій нитці висить доля всього людства. Ось за що ми боремося. І ми переможемо — ніколи ні на мить не сумнівайся в цьому, Рілло. Тому що б’ються не тільки живі — мертві б’ються також. Таке військо неможливо здолати.

Ти ще смієшся, як колись сміялася, Рілло? Я сподіваюся, що так. Наступними роками світові як ніколи потрібні будуть сміх та відвага. Я не читатиму проповіді — на це немає часу. Хочу лише сказати тобі дещо. Це допоможе тобі вистояти, коли ти почуєш, що я пішов „до бездонної кручі“. У мене є передчуття щодо тебе, Рілло — як і щодо себе самого. Я думаю, що Кен повернеться до тебе, і на вас чекають довгі роки щастя разом. І ти розкажеш своїм дітям про Ідею, за яку ми боролися й гинули — навчиш їх, що жити для неї потрібно так само, як умирати, щоб та ціна, яку ми зараз платимо за неї, не виявилася марною. Це буде частина твого обов’язку, Рілло. І якщо ти… якщо всі ви, дівчата, що чекають на нас удома, зробите це, ми знатимемо, що ви „не зрадили обітниці“, яку дали нам.

Сьогодні я хотів написати ще Уні, але тепер уже не матиму часу. Прочитай їй цей лист і скажи, що він для вас обох — для двох прекрасних, вірних, милих дівчат. Завтра, коли ми підемо в наступ, я думатиму про вас обох — про твій сміх, Рілло-моя-Рілло, і про спокійну відвагу в синіх очах Уни… чомусь я нині дуже виразно бачу її очі теж. Так, ви „не зрадите обітниці“, я певен — ти й Уна. А тепер… добраніч, Рілло. На світанку ми йдемо в наступ».

Рілла багато разів перечитала цей лист. Бліде юне обличчя її спалахнуло новим, незнаним досі вогнем, коли вона, у сяєві осіннього сонця, зрештою підвелася між айстр, які так любив Волтер. На мить вона піднеслася над своєю самотністю й мукою.

— Я не зраджу обітниці, Волтере, — відважно проказала вона. — Я працюватиму… настановлятиму… учитимуся… і сміятимуся — так, я навіть сміятимуся, до кінця своїх днів… завдяки тобі й тому, що ти віддав, відгукнувшись на поклик обов’язку.

Рілла хотіла зберегти Волтерів лист, як священний скарб, але замислилася, побачивши вираз Уни Мередіт, яка, прочитавши, віддала їй конверт. Чи зможе вона..? Ні, не зможе… віддати останній лист Волтера… авжеж, лишити його собі нітрохи не егоїстично. Копія — то всього-на-всього бездушний аркуш. Та Уна… не мала нічого… а очі її були очима жінки, ураженої в самісіньке серце, яка, проте, знає, що не повинна ні плакати, ані шукати співчуття.

— Уно, ти хотіла б залишити собі лист… назавжди? — поволі спитала Рілла.

— Так… якщо ти можеш віддати його мені, — утомлено мовила Уна.

— Тоді… візьми його, — хапливо запропонувала Рілла.

— Дякую, — відповіла Уна.

Більше вона не сказала нічого, та щось у її голосі стало Ріллі винагородою за принесену жертву. Коли Рілла пішла, Уна притисла листа до вуст. Вона знала, що кохання більше ніколи не прийде в її життя… що серце її навіки поховане в кривавій землі «десь у Франції». Ніхто — окрім Рілли — не знає й ніколи не довідається про це. Світ, у якому вона жила, не визнавав її права на горе. Вона повинна приховати свій біль і зносити його на самоті. Але вона теж не зрадить обітниці.

Розділ 24

Мері з’являється вчасно

Осінь 1916 року стала тяжкою добою в інглсайдськім житті. Одужання пані Блайт тривало повільно; туга й скорбота були в серці кожного, і кожен намагався приховати це від решти й «триматися». Рілла часто сміялася. Сміх цей не міг увести в оману жодного з її рідних: він був лише на її вустах, але не в серці. Утім, сторонні подейкували, буцім деякі люди надто вже легко переживають нещастя, а Ірен Говард заявила, що здивована ницістю Рілли Блайт.

— Вона так удавала, що віддана Волтерові, а тепер їй геть байдуже до його смерті. Ніхто ані разу не бачив, щоб Рілла пролила бодай сльозу чи згадала братове ім’я. Вона, очевидячки, зовсім забула його. Бідолашний… я думала, Волтерова родина сильніше побиватиметься за ним. Я розмовляла про нього з Ріллою на попередніх зборах молодіжного Червоного Хреста — сказала, який він був видатний і відважний… і що без нього життя вже не буде таке, як колись… ми були друзями — він розповів мені першій, коли записався до війська… а Рілла тільки й відповіла, наче йшлося про когось чужого: «Він був лише одним із відважних канадських солдатів, що пожертвували всім заради своєї вітчизни». Хотіла б я вміти приймати все так незворушно — але я інакша, ніж Рілла. Я дуже чутлива… і тяжко переживаю біль… я ніколи не можу цілком оговтатися від нього. Я запитала Ріллу, чому вона не носить жалоби за Волтером. Вона сказала, що її мати не хоче цього. Але в людей є різні думки…

— Рілла не носить кольорових суконь — тільки білі, — заперечила Бетті Мід.

— Їй личить білий колір, — значущо втяла