Сірано де Бержерак - Едмон Ростан

Сірано, Крістіан.

Сірано

Ну, все ми знаємо! Ходімо, друже мій, Урок свій готувать!

Крістіан

Ні!

Сірано

Що ти?

Крістіан

Зрозумій, – Набридло це мені – щоденно ролю грати, Листи і вислови у тебе позичати, Бояться збитися, мов учень той тремтіть!… Ну, для початку, – так. Але тепер горить У мене почуття, вона мене кохає –  І я вже не боюсь. Скажу, що серце знає, Словами власними!

Сірано

Овва!

Крістіан

Чому би й ні? Адже що скажеш ти – відоме все мені, І не такий же я дурний уже, їй-богу! Належну показав мені ти путь-дорогу, – Спасибі. А тепер я вирушаю сам, І душу я свою ладен віддать чортам, Коли не жде мене солодка перемога!

(Помітивши Роксану, що виходить від Кломіри.)

Вона! Ні! Сірано, не йди відсіль, на бога!

Сірано

(вклоняючись)

Ні, говоріть самі, коли рішили так.

(Зникає за садовою стіною.)

СЦЕНА V

Крістіан, Роксана, кілька напірників та манірниць і на хвилину – дуенья.

Роксана

(виходить із дому Кломіри і прощається з компанією: реверанси, уклони)

О, як чудово це! Який шляхетний смак! Я зачарована, Алькандре, Лізімоне, Бартеноїдо! Ах, кохана Греміоно!

Дуенья

(в розпачі)

Про ніжність, боже мій, не чули всіх промов!

Роксана

(усе вклоняючись)

Прощайте!

Усі вклоняються Роксані і одно одному, розходяться по різних вулицях. Роксана помічає Крістіана.

А, це ви! Знов вечір. Тиша знов.  Струмують пахощі так солодко без краю. Сідайте. Говоріть. Я жду.

Крістіан

(сідає на лаві біля неї. Мовчання)

Я вас кохаю.

Роксана

(заплющуючи очі)

Так, друже, про любов, про ніжність говоріть…

Крістіан

Люблю тебе…

Роксана

Так, так! Цю тему ви візьміть І красномовності узорами тонкими Гаптуйте, друже