Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

Вона якусь мить дивилася на нього безтямнимим поглядом. Але тоді чорні африканські очі спалахнули гнівним вогнем, кулаки судомно затислися, темне чоло перетяли глибокі вертикальні зморшки, а в куточках губ заграла глузлива посмішка, та сама, яка колись здобула стільки перемог над Боніфацієм.

— Піду! — гукнула.

Знизав плечима.

— Ти не чула, що я сказав? Більше до церкви Агати не підеш.

Тупнула ногою.

— Піду!

Йому знову все обличчя збагряніло. Але Пелагія більше не боялася. Лише глузлива посмішка зникла з куточків уст, але тим лютіше блищали очі. Бачачи, що Аецій рушив з місця і йде просто на неї, високо зіп’ялася на пальці і, похиляючись усім тілом уперед, втупила викривлене гнівом і впертістю обличчя сливе в самі налиті сказом очі.

І тої ж миті впала на підлогу зі страшним криком болю й тривоги. Натомість Аецій не обмежився одним ударом тяжкою долонею в саме чоло, а, схилившись над лежачою, почав бити її по раменах… по спині… по шиї….

Б’ючи, не тупав ногами, не лаявся, не кричав… Лише вдаривши її востаннє гукнув уже майже спокійним голосом і радше глузливим, ніж гнівним, хоча все ще тяжко дихав:

— Я не Боніфацій, Пелагіє! Забудь про ці свої штучки і бабські хитрощі, які ти мала проти нього…. Якщо я сказав: ні, то вже ніколи не кажи: так, бо заболить тебе куди більше і будеш вити, не ойкати… Чи ти справді думала, що, бувши жоною патрикія імперії зможеш явно визнавати єресь і відкрито з’являтися в аріанській церкві? Досі я нічого не казав, бо вважав тебе мудрою жінкою і думав, що ти сама все зрозумієш… Шкода, що мушу тебе вчити розуму таким способом…

Вона сіла на підлозі. По обох щоках текли їй сльози, але обличчя все ще було викривлене радше гнівом і впертістю, ніж болем… і так само гнівно поблискували два ряди зціплених сліпуче-білих зубів….

— Не знала я, що ти такий, — прошипіла, — а мала б знати… Адже твоїм найбільшим другом був король гунів! Можеш мене бити… катувати… вбити! Я віри не зречуся…

Раптом щось згадала і зірвалася на рівні ноги.

— І хто ж це раптом став таким правовірним? Таким молотом єретиків?! — скрикнула з погордою. — Приятель огидних язичників… короля Ругіли… Марцеліна… Літорія… А хіба ж твій син Карпіліон не росте язичником серед твоїх приятелів гунів?! Яка несподівана ревність! Бий мене, Аецію! Найближчого ж Божого дня піду до церкви Агати…

З очей посипались іскри… захлинулася останнім словом… крикнула… вхопилася рукою за палаючу страшним болем щоку… Наче крізь сон чула його слова: «Кажи що хочеш, але про церкву Агати ані писни!»… проте далі гнівно тупала ногами і кричала:

— Не відірвав мене від святої віри ні Боніфацій… ні навіть сам Августин… І ти не відірвеш!

— Боніфацій, хоч великого духу муж, був невільником ложа, Августин — святий і вчений слуга Божий, — жоден не знав, як братися до впертої жінки… Зате я знаю, Пелагіє…

Пішов, залишаючи її поглинутою не лише болем, гнівом і безсилим шалом, але й страхом і розпачем. Минули дні безтурботного щастя — почалася нова боротьба, стократно небезпечніша, ніж давня, бо цього разу вона не мала жодної зброї проти ворога… Як з ним змагатися?!… Їй, приголомшеній раптовим страшним наступом, геть опустилися руки… Так, це не Боніфацій! Проплакала весь день і ніч, у безсилому гніві кусаючи тканину, що покривала узголів’я… Але назавтра встала з ліжка, повна нових сил і твердих рішень, похмура, сувора, готова до бою… Не поступиться!

Не бачила його сім днів. Шостої ночі плакала вже з іншої причини, ніж тиждень тому. Але вранці звеліла, щоб її якомога пишніше вдягли і приготували лектику. Та ледь встигла зручно сісти на підвішеному в повітрі посланню, як побачила перед собою обличчя Аеція:

— Куди ти зібралася?

Вона зблідла.

— До церкви Святої Агати, — кинула крізь болісно зціплені зуби.

Він миттю витяг її з лектики на руках, — як дитину, — хоч вона опиралася й кричала, переніс через перистиль, фавцес і атріум… головою розсунув завісу на дверях, що вели до якогось кубікулу… кинув її як клунок, потім сам увійшов і підняв руку для удару… Вона злякано заплющила очі, але Аецій не вдарив, лише вхопив за плечі і трусив нею, аж доки вона підняла повіки та глянула йому в обличчя. Здавалося, він зовсім не був розгніваним чи бодай обуреним. Його голос звучав зовсім спокійно, коли сказав:

— Глянь, свята і божа християнко, чого варта твоя побожність. Нумідійцям, які все бачили і чули твій крик, доведеться скрутити в’язи чи, принаймні, вирвати язики… На майбутнє, прошу тебе, пам’ятай, що ніхто не сміє знати про якісь суперечки патрикія імперії з дружиною, бо муситиме дорого за це заплатити… Ти ще мене не знаєш, Пелагіє, — тож повторюю: патрикій імперії не може мати дружини-єретички, і тут нічого не поробиш…

Вона відповіла йому теж напрочуд спокійно:

— Якби я знала, який ти, не пішла б за тебе… Твій молодий друг, поганин із бородою огидного Відступника, казав мені: «Віра Аеція не заважає йому любити й цінувати тих своїх приятелів і близьких, які вірують інакше…» То чому ж ти раптом стаєш ревним ортодоксом і гонителем віруючих інакше?… катом власної дружини?

Він посміхнувся.

— Все-таки я не помилився: ти мудра жінка, Пелагіє… Отож скажу тобі щиро: мій дух і сумління ніколи не зазнали мук через те, що ти віруєш у подібносущність, а та віра, яку визнаю я, твердить, що слід визнавати єдиносущність… Але повторюю: патрикіат коштував мені стільки зусиль, боротьби, жертв і пролитої крові, що я справді був би найдикішим варваром чи найбільшим дурнем, якби дозволив його в себе вирвати — однаково чи разом з життям, чи ні, — лише тому, що молодій гарній жінці не сподобалися пункти нікейського символу віри…

Насправді, кажучи ці слова, не вірив, що через аріанство Пелагії може втратити жадану владу, нарешті з таким зусиллям і через стільки літ здобуту, але чудово пам’ятав усі перестороги Басса і Секста Петронія Проба, усі зовсім не вигадані пліткарями надії, що їх Плацидія в’язала з його жоною-єретичкою… Добре знав, що Августа відбула таємну нараду зі святими єпископами Равенни, Риму, Арімініуму