Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

одразу ж детально згадав усе, що відбувалося перед тим, ніж заснув. Глянув на Пелагію. Темна барва її тіла ще більше вигравала при світлі сонячного проміння. Його погляд, зі щирою радістю, хоч цілковито звільнившись од жаги, знову почав блукати по всій її постаті. З великим здивуванням помітив, що надто швидко, надто високо, — як на ранковий сон, — здіймалися в диханні темні груди, майже неторкнуті часом: п’ятьма роками заміжжя та материнства… Все більше здивований погляд Аеція ковзнув урешті на обличчя… вуста… щоки… широко розплющені очі… Не спала! В її погляді прочитав такі дивні та незбагненні речі, що відразу ж схилився над нею, майже торкаючись обличчям широко розхилених над зціпленими зубами губ… І раптом ці губи вгризлися в нього… Темні гнучкі руки миттю обплели його всього могутнім зміїним стиском… таке знайоме йому обличчя раптом невпізнанно змінилося, перетворене настільки шаленою жагою, що сорокап’ятирічний Аецій не міг стриматися, щоб інстинктивним рухом підлітка не відсахнутися і не спитати тремтячим голосом:

— Що з тобою?…

Величезні очі дивилися на нього з дикою закоханістю, наче не розуміючи, що він каже.

— Я не знала… не знала, що кохання — це таке щастя… — почув нарешті через довгу, довгу мить. Здригнувся всім тілом:

— Адже ти вдова! — скрикнув украй здивовано.

4

У найближчі вересневі нони мине вісім літ од того вечора, коли в карфагенському домі Пелагіїв відбувався шлюб останньої спадкоємиці роду з могутнім комесом Африки. На морі тоді шаліла буря: проконсул Георгій, який спізнився на весільний бенкет, приніс сумну новину, що поблизу Котонського порту затонула мала зернова галера і вісімнадцять рибальських човнів. Сильний вихор, що налітав з півночі, з боку Мегаліту, не досягав, щоправда, самої Бірси, на схилах якої здіймався дім Пелагіїв, — силу його натиску гамували високі стіни акведуку; а все ж ведена до спальні наречена виразно чула глухий жалібний стогін вітру, що якнайкраще відповідав її тодішньому настрою. Бо хоч Боніфацій дуже їй подобався, — був вродливим і таким ґречним та делікатним у всіх своїх манерах, а ще й, крім того, вона аж лопалася від гордості, що стане найдостойнішою матроною Африки (проконсул Георгій був нежонатим); усе ж, переступаючи поріг кубікулу, де вже чекало широке, вистелене м’якою тканиною ложе, — зазнавала відчуття, наче переступає поріг пекельної брами, яка зараз зачиниться з гуркотом і брязканням, глухою нездоланною стіною відтинаючи її назавжди від усього, чим вона жила досі: від молитви і святих обрядів… од надії на спасіння… від самого Бога… Здавалося, що вогонь, який палив її зсередини… вогонь сорому і страху — це вже початок вічного полум’я, яке завжди її палитиме… завжди… без кінця!… але ніколи не спалить… Стогін вітру раз-у-раз перетворювався на свист і тоді Пелагія була певна, що чує сміх самого сатани… Надто часто стикалася з донатистами та їхньою суворою наукою, щоб її могло заспокоїти запевнення: те, що ще до полудня було найстрашнішим гріхом — найбільшою образою Бога — тепер стало вже чимось геть невинним і необхідним, навпаки: відтепер гріхом буде непослух і всякий опір, який вона чинила б волі мужа, відмовляючись вдовольнити собою, — тільки-но він запрагне, — його жагу. Про те, що трапиться через мить, Пелагія мала дуже туманне уявлення: потреба продовження людського роду, сором, біль, страх, якесь грішне нечисте задоволення, а водночас огида й відраза — це все плуталося в її думках і почуттях, в передчутті та свідомості — в якусь страшну сатанинську оргію, не знати чому освячену родинними урочистостями, повагою обрядів і священничим благословенням. Лише одне знала напевне: незайманість, яка наближала її до Христа, неба й ангелів, назавжди її покине… навіки відійде, а разом із чистотою тіла буде огидно закаляною і чистота її душі… Коли служебниці підійшли до неї, щоб роздягти з шат і приготувати до прийому нареченого, — в очах Пелагії відбилися такий страх і така мука, що стара сестра її батька, яка заступала того дня покійну матір, хоч сама вдова, дуже сувора й сором’язлива, неспроможна далі витримати ту її муку, швидко підійшла до небоги і, силуючи себе до веселої, майже легковажної посмішки, шепнула їй до вуха:

— Радуйся! Присягаю своєю честю, що сьогодні тебе чекає найвища насолода, яку на цьому світі може зазнати жінка…

— Ти дуже добра — справжня мати. Вчора ти так хотіла мене заспокоїти і втішити, — сказала їй другого дня в полудень Пелагія, з пошаною і вдячністю цілуючи стару поморщену руку.

Стара жінка здивовано глянула на її усміхнуте обличчя, коли ж небога сіла біля її ніг на ослінчику і почала щиро та невимушено розповідати про все, пережите тієї ночі, — це здивування перейшло всі межі. Не було жодної насолоди, навіть найменшої приємності, зате зовсім не зазнала болю, огиди, почуття бруду й падіння, — лише втому, а потім майже нудьгу… І тепер уже геть нічого не розуміє! Де ж таїться ця прославлена грішна і диявольська насолода? Де та страховинна межа між незайманістю та падінням?… Чого ж насправді веліли їй боятися і чого з найранніших літ учили соромитися? Їй здається, що могла б повністю оголеною вийти на вулицю — справді не може зрозуміти, де в тій наготі та чині творення нових людей чаїться нечисть і гріх?!… На все, чого жадав од неї муж, вона згоджувалася без охоти, але й без нехіті. Тільки одного не розуміє: чому обличчя Боніфація раз-у-раз дуже блідло, а очі заходили дивним туманом?!

Старенька, що спершу перелякано й обурено затикала собі пальцями вуха, — тепер слухала з напруженою увагою і не лише здивовано, але захоплено і заздрісно. Наскільки ж інакшими були її власні спогади з подружніх літ!… спогади, яких вона так сильно соромилася сама перед собою і за які аж до останнього подиху платитиме Божій справедливості найсуворішою покутою та постом!

— Дочко моя, — сказала, урочисто підводячись зі свого місця, коли Пелагія нарешті закінчила свою сповідь, — тішся і дякуй Господу Небес… Він зволив вилляти на тебе, моя дитино, силу таку величезну і таку рідкісну, що заздрили б тобі через неї багато тисяч жінок, якби знали… Тож пильнуй, щоб мудро і згідно з волею Божою користати з влади, яку зволив дати тобі Бог над могутнім Боніфацієм… ту саму владу, яку колись пекло, змагаючись із Господом, дарувало Єві, Далілі, Ієзавелі….

Довго розмовляли того дня Пелагія і стара сестра її батька, а коли молода дружина комеса