Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

Африки нарешті пішла до своїх кімнат, то навмисне обрала найдовшу дорогу до триклініуму, де чекав її чоловік: потребувала довгого часу, щоб зігнати з обличчя зухвало веселу посмішку… посмішку гордості й тріумфу, що пливла з розуміння власної сили, ще кілька годин тому зовсім непередбачуваної… Натомість стара жінка проводжала її поглядом, у якому чи не більше, ніж подиву, було тепер дивного замислення і майже співчуття. Хоч стара, побожна, соромлива і сувора, хоч мучила душу й тіло покутою, — все-таки була жінкою і справді не знала, чи погодилася б проміняти світ своїх (грішних і проклятих! — як завжди собі казала) спогадів на справді величезну та рідкісну силу, яка дісталася Пелагії…

Цю силу обоє — Боніфацій і Пелагія — відчули дуже швидко. Коли між подружжям спалахнула перша серйозна суперечка, викликана листом карфагенського єпископа Аврелія, що найсуворішими словами картав тих правовірних, які побираються з єретичками, — Пелагія цілу октаву не показувалася чоловікові на очі, а коли змилувалася і впустила його до своєї кімнати, про лист Аврелія не було вже й мови. Через півроку, коли однієї ночі Боніфацій, обіймаючи дружину, сказав зі сумною посмішкою, що вона мусить дати йому сина, який став би монахом і молив у Бога прощення за батькову холодність у справах віри, — Пелагія спокійно вислизнула з його обіймів і, закутавшись якоюсь тканиною, вийшла з кімнати, скрикнувши з лютим глумом: «Для цього візьми собі іншу жону, — не єретичку». І не повернулася ні тієї ночі, ні наступних, попри гарячі благання і пристрасні заклинання мученого жагою і розпачем чоловіка. Ця її перевага, що коренилася у неспівмірності почуттів та прагнень, які вони одне в одного викликали, не лише дозволила їй зберегти вірність науці Арія, але й вчинила її господинею думок і вчинків не тільки Боніфація — закоханого в неї чоловіка, а й Боніфація — глави сім’ї: patris familias. Та навіть Боніфація — комеса Африки! Адже образа, яку вона відчувала до Плацидії за її постійні докори, що приятель Августи зганьбився шлюбом із єретичкою, дуже спричинилася до розриву Боніфація з Равенною; так само, як до жорстокої страти переможеного полководця Маворція певною мірою призвів його лист, де він, вирушаючи проти збунтованого комеса Африки, сповіщав шляхетним африканцям, — не стільки за головою бунтівника їде, скільки для того, щоб, згідно зі словами Письма, відтяти йому правицю, бо всіх вона вводить у гріх, отруєна їддю єресі.

А все-таки воля Пелагії, що тріумфувала над законною владою мужа — patris familia, далеко не все завдячувала справам тіла і жаги. Молода жінка не раз здивовано думала, що, якби Боніфацій хотів, міг би її силі протиставити інші сили, не менше могутні: міг вигнати її з дому… публічно зганьбити… почати морити її голодом… так якось дошкулити або навіть бити, як це, начебто, нерідко чинять зі свавільними чи впертими дружинами інші чоловіки… Адже не раз сам казав зі сумною посмішкою: «Чому я не інший? Тоді би ти зрозуміла, що таке влада мужа… Інші не так роблять…» Але ніколи не вчинив нічого такого, що робили б із нею ті інші… Ніколи ні в чому її безпосередньо не скривдив… У хвилини навіть найбільшого гніву чи повністю заслуженої образи він не лише пальцем її не торкнув, але ніколи навіть не вразив жодним гострим словом.

Зате робив безліч інших речей, що її лише дивували і смішили. Вже першої пошлюбної ночі, перш ніж її обійняти, поклав голову їй на коліна і надовго завмер так, а потім осунувся до самих її стіп і почав палко цілувати довгі, тонкі, ледь скривлені пальці. Читаючи колись пізніше цілком випадково знайдений у батьківській бібліотеці кодекс поганського поета Марціала про різні любовні дивацтва, які інколи проявляються у людей, особливо ж у чоловіків, — подумала, з огидою відкинувши книжку: «А, може, це саме таке дивацтво Боніфація?… Невинне і кумедне…»

Але невдовзі поміняла думку.

5

Коли посланець Плацидії Дарій з усіх сил старався, щоб перед лицем вандальської небезпеки довести до об’єднання військ Боніфація та Сигісвульта, — свіжоповернений до ласки та своєї давньої посади комес Африки знову прибув до Карфагену, маючи при собі дружину, що ось-ось сподівалася пологів. Пелагія наколи не ходила до святинь нікеян, — як вона їх називала, — чи правовірних, як вони самі себе називали, але поступилася чоловікові у винятковому випадку (відбувалися поминальні молитви за душу матері Боніфація) і згодилася супроводжувати його до Фавстинської Базиліки. Там вона побачила ікону, що дуже її вразила: великий Феодосій Август, лежачи в поросі, одягнений у пурпур і вінець, з шанобою цілував нагі скривавлені стопи скатованого, одягненого в лахміття, коронованого терновим вінцем — такого бідного, що викликав безмежний жаль і співчуття, — Христа! Якоїсь миті здригнулася від жаху: те, що вона так дивиться на цю ікону — святотатство, а те, що про нього думає, — блюзнірство! Бо як же вона може рівняти себе з Христом?… Ні, ні, адже вона зовсім не рівняє!… лише тепер розуміє Боніфація і що означало те палке цілування її ніг, не раз брудних від піску чи болота…. От як наймогутніший з людей, вічний імператор Август кориться в поросі та, цілуючи стопи Христові, виявляє цим свою слабість і покірність перед коронованим терниною, так само — таку саму слабкість та покору — стелить могутній комес Африки під ноги своїй жоні… Виходячи з базиліки, усе ще тривожно тремтіла: чи її думки не є гріхом або блюзнірством? — але, разом із тим, тішилася безмірно: сила її подвійно велика, не лише-бо сама з себе плине, але ще її помножують слабкість і покора, що ховаються в душі державного мужа, солдата і полководця… Тепер він ніколи не переможе її — вона спокійна і впевнена.

З цим спокоєм і величезною певністю своїх можливостей вона розпочала боротьбу за хрещення доньки. Навіть не мусила вдаватися до своєї переваги, яку черпала з повного браку любовних потреб, — уже знала інші слабкі місця Боніфація і на них теж тисла. Лише в період, коли за слабким чоловіком, наче могутня тінь, став батько Африки Августин, — почала інколи на цілі тижні позбавляти Боніфація можливості близькості з нею. Саме тоді, внаслідок посиленої тою війною за доньку побожності, вирішила добиватися того, щоб могти взагалі не єднатися з чоловіком у любовних обіймах. Щоправда, ніколи не відчувала у цьому єднанні жодної злочинної насолоди, жодного каляння чи гріха, — але, покірна засадам віри і святої науки