Круглянський міст - Василь Биков

Видно, якщо надто потрібно, то Бог помагає. Правда, не завжди вчасно, буває, і з чималим спізненням. Коли вже пізно і покористатися тою божою милістю. Як нашому комбатові Рукавицину. За бої на Дністрі послали на Героя. Так хотів комбат одержати золоту зірку, та загинув під Секешфехерваром. Тільки поховали, як надійшов указ. Та кому він тоді був потрібен? Так приблизно подумав я, і тоді ж, озирнувшись, побачив машину. Ледь підняв руку, як машина згідно загальмувала і м’яко спинилася на шосе. Це був могутній ЗІС, із кабіни якого висунулась весела голова в облізлій пілотці.

— Що, лейтенанте? Сідай, прокочу.

Через задній борт я застрибнув у кузов, майже весь зайнятий якоюсь старосвітською шафою чи буфетом з позолоченими викрутасами на скляних дверцях; біля самої кабіни стирчали ще три якісь скриньки. Місця для пасажира тут узагалі не було, тільки ззаду біля борту зоставалася неширока щілина, в яку втиснулися мої ноги. Триматись не було за що, і я неспритно обперся руками об слизький бік шафи.

— Будеш якраз тримати, щоб не посунулась. А то стукнеться, кому відповідать?

Виявляється, і в день перемоги не всі пили-їли, подумав я. Декотрі займалися іншими справами. Але хай, на здоров’я… ЗІС нешпарко котився по непоганій дорозі, весняний вітер приємно обвівав спітніле від ходи обличчя. Моє жадання все ж обіцяло здійснитись, я був майже задоволений. «Покохай мене, солдатику, і мій милий рідний край… Вірно жінкою кохатиму… Не до серця — забувай!», само собою співалося в душі. Ні, я тебе не забуду, мила дівчинко, запевняв я себе. І все ж якийсь тьмяний, самотній неспокій тривожними штуршками передавався моїм передчуттям, все кортіло — швидше! Я боявся спізнитись.

— Перемога, лейтенанте! Диви ти, дожили-таки! — крізь вітер летів голос з кабіни, також до половини закладеної якимись пакунками.

Назустріч пішли машини — легкові, штабні, вантажівки. Ці спізніло так само пнулися за перемогою, на побачення з союзниками. У вікнах одного трофейного автобуса мелькнули веселі дівочі обличчя і донеслася музика — там грала гармошка. Мабуть, якийсь армійський ансамбль, здогадався я, з тих, що надихали нас на перемогу. Спізнилися, однак, на велику зустріч, треба було раніше.

У знайомому, безлюдному вчора містечку тепер панувало неабияке пожвавлення, справжній вуличний фест, з безліччю людей і, як я зрозумів, не тільки австрійців. Сюди зібралися, здається, з усього довкілля, з недалеких гірських поселень. На площі біля кірхи замайоріли прапори — французький трикольоровий, англійський і ще незнайомий якийсь. Це юрмились іноземці, зігнані Гітлером з усієї Європи для праці на військових заводах. Тепер вони вільні і прагнуть додому, кожний у своєму напрямку і під своїм стягом. Мені теж треба було додому, але моя черга ще не приспіла. Знову ж мене тут чекала вона.

Трохи від'їхавши від людної площі, ЗІС круто завернув на якесь просторе подвір’я і став. Веселий шофер сплигнув на брук.

— Приїхали! Тобі куди, лейтенанте?

— Мені далі.

— Що, в армійський тил? Ні, я туди не їду.

Заклопотаний, я озирався по боках. У дворі вже стояли два «студебекери» — порожній і чимсь навантажений. Але куди вони їдуть? І коли? Запитати не було в кого. Я обійшов їх з другого боку і під потинькованою стіною побачив ровер. Жовті, з дерева в ялинку двері, біля яких він стояв, були зачинені, ніхто звідти не виходив. Я обережно взяв ровер і розвернув його колом до вулиці. Ніхто мене не спинив, не кричав, і я покотив на асфальт.

Спершу мчав що є сили, шалено крутив педалі. Потім стишив хід. Усе ж за мною не гнались, мабуть, можна було і спокійніше. Зустрічні автомобілі здебільшого прямували по своєму боці і дуже не заважали. Тільки раз на повороті я ледве роз'їхався з шаленим «доджем», з якого чувся п’яний гомін — п’ятеро офіцерів з бутелькою святкували перемогу.

Окіл розстилався мальовничий ландшафт гірської долини з порослими сосняком схилами гір; де-не-де вдалечині на узлісках виднілися білі й сірі будівлі з широкими дахами; вулиці придорожніх поселень прикрашали строкаті фасади в стилі фахверку. З-за снігових вершин якось раптово викотило сонце і знов, як недавно, ударило в обличчя яскравим сліпучим промінням. Сонце зі сходу. Там була моя вітчизна — без гір і пишних забудов, зі своєю милою для мене зеленою красою. Тепер я повернуся туди. І не один.

Помалу оживши, цей намір мій зміцнювався дедалі більше, переростаючи в певну, непорушну мету. Як її здійснити, було не дуже зрозуміло. Але мета сформувалася і все більше проростала в свідомість, робилася невідчепною. Відчував, що відкладати не можна, задумане треба втілювати негайно. Та й чому ні? Війна ж скінчилася. Мені було трохи за двадцять літ, і я ще не пізнав кохання. Не було коли й не було кого покохати. Якось під Знам’янкою дуже сподобалася медсестра Нюра з фізкабінету. У неї розпрацьовували недоліковані руки-ноги, крутили «велосипед», стискали якісь пружисті «розкаряки». Раз посидів я з нею на чергуванні, поговорили, дуже вона здалася мені ласкавою. Вона й насправді була ласкава, та, на біду, не до мене одного. Якось вона дала мені рапіру і запропонувала пофехтувати з нею. Фехтувальник я виявився невдалий, вона легко і не раз уколола мене. Але з того фехтування я, здається, ладен був покохати її. Поки не побачив, як вона фехтує з пораненим у голову капітаном-льотчиком. Мабуть, той був спритнішим за мене у всіх відношеннях і, коли він виписався, сестричка поїхала з ним з госпіталю. В авіаційний полк. Я ж іще залишився доліковувати мою прострелену руку. Нюра була вправна спортивна дівка, у тому вся справа.

Я проминув іще одне невелике містечко в долині — купку білих і сірих будівель-котеджів. З вікон і балконів звисали й метлялися на вітрі білі простирадла, людей, одначе, видно було обмаль. У дворах і на узбіччі доріг де-не-де стояли військові автомобілі, біля них ворушився-снував військовий люд, тут уже влаштовувалися тили. Мене ніхто не спинив ні разу, не спитав, куди їду. Що значить — кінець війні! Коли вона тривала, хоч тут, за кордоном, чи на нашій землі, в тил за два-три кілометри поткнутися було неможливо. Скрізь заслони,