Круглянський міст - Василь Биков

1995

Одинока людська постать то з’являлася, то зникала в негустому березовому підліску, серед високо спрямованих до неба сосен. Це був молодий хлопець у засмальцьованому солдатському бушлаті, в зимовій шапці на голові. З-під розхристаних комірів його одежі на грудях виднілися сині смужки заношеної тільняшки. Схудле хлопчаче обличчя несло вираз чималого клопоту, майже сполоху. Солдат ішов неквапно, часто спиняючись, часом змінюючи напрям ходи, раз по раз озираючись — назад і по боках.

Сосновий бір тим часом повнився вітровим шумом, який безугавно линув з висоти і глушив усі інші лісові звуки. А втім, солдат уже навчився у звичному пошумі лісу ловити якийсь сторонній звук, його слух завжди був насторожений. Але внизу під соснами, серед молодого підліску, було майже тихо, лише делікатно тріпотіло свіже листя берізок. Земля була ще по-весняному гола і сіра; як завжди на горбиках, сивіли гілямки біломошнику, ступати по якому було м’яко, мов по килиму в покої. Правда, ходити по килимах солдат не звик, — єдиний килим у їхній квартирі чомусь висів на стіні. Та й чобіт він не носив до війська, а ці, як нацупив — важкі кирзачі з негнучкими халявами, — так і не знімав другий рік. І в сушу, і в сльоту вони були на ногах — не дивно, що лівий почав уже «просити каші». Та хіба лише чоботи — почали рватися його штани, військове «хабе», залатане на колінах, на одному вже з’явилася дірка. Що й казати, все це було кепсько і, мабуть, іншим разом, завдало б солдатові турбот. Але не тепер. Тепер його дошкуляв клопіт іншого кшталту — солдат хотів їсти.

Цей клопіт і вів його сосновим узгірком, примушував углядатися долу і вгору, у віття дерев. Інтерес у цьому був конкретний: долі можна було наткнутися на засохлі торішні грузди, вчора він їх знайшов аж три і з’їв. А тоді сполохався від думки, що можна отруїтися і сконати тут, у цій лісовій глушині. Однак учора обійшлося — трохи покрутило в животі і стихло. Виходить, можна харчуватися грибами, подумав він, лише б щастило їх знаходити. Ще намагався він угледіти між гілля пташине гніздечко — дрібні лісові пташки мусили вже почати нестися. Колись малі під час канікул у бабусі в селі вони знайшли на узліссі невеличке гніздо, з якого викотилися чотири сіренькі яєчка. Два з них розбилися, а два він обережно приніс у хату. Бабуся вилаяла: навіщо зруйнували пташине житло, Бог покарає. Тоді він справді пошкодував: нащо взяв ті яєчка? Інша справа тепер, коли давно вже немає бабусі, і Бог, схоже, зовсім відвернувся від нього. А головне — він добре спізнав, що голод — насправді не тітка.

Ні груздів, ні гнізд у гіллі, однак, не траплялося. Не видно було і пташок, не чулося їхнього співу, і солдат подумав, що, може так лише в бору. Може, варто було повернути з пагорба вниз, у сируватий вільшаник на березі річки. Вчора він ходив там; правда, також з нульовим результатом. Але вчора його зарано прогнав звідти весняний дощик, від якого хлопець сховався під боровим покровом. Вкотре за весну сосни рятували його від дощу й давали притулок вночі, але харчу тут не було. Під соснами нічого не росло, земля була густо всипана хвоїною, по якій повзали весняні комашки. Вночі, коли він спав на узгірку, під його одежини налізло мурашок, і хлопець весь ранок тер литки, щоб позбутися цього лиха.

Вогкуваті вільшані місцини загалом він не любив, і за час свого лісового блукання звичайно обминав їх. Куди веселіше було брести бором, де стрімкі сосни зачаровували своєю гінкою красою, особливо лагідним сонячним надвечір’ям, коли їхні вершини урочисто сяяли в золоті низького проміння. А на узліссі чи десь на галявині часом траплялася якась химерна стара розлаписта соснина з такими кривуляками-гілками, що по хлоп’ячому кортіло вилізти на неї і не злазити до ночі. Перший раз солдат потрапив у великий сосновий ліс на виїзді, під час маневрів, як тільки приїхав з «учбівки» в полк. Автомобілі зв’язку тоді поставили під сосновий полог, натягувати сітку не було й потреби. Солдат працював на радіостанції і крізь розчинені двері три дні й ночі дихав смолистими пахощами бору та слухав співи пташок. Шкода, учіння незабаром скінчилися, а потім почалося таке, про що не хочеться і згадувати. Та й забути неможливо.

Вільшаник над річкою щосили зеленів соковитим листям, мабуть, вологи тут вистачало. Долі крізь сохлий чорнобиль пробивалися гіллясті стеблини кропиви, стирчали сухі прутини малиннику. В ньому виразно виділялася закинута торішня стежка. Ну, звісно, стежка тягнулася по березі, удовж річки, яка крутилася поряд. Солдат насторожено пішов по ній, особливо не дбаючи, куди, — стежка завжди намагалася кудись іти. І тоді його чутливий на запахи нюх уловив у повітрі гіркуватий подих диму. Солдат спинився. Певно, то був дим від лісового вогнища — десь горіло багаттячко. А може, то неслося з поля, на мить засумнівався солдат. Але ні, поле все ж було далеченько звідси, за болотом, села там либонь усі вже попалили-понищили. Це ж поруч із зоною. Чи, може, також у зоні — не зрозуміти. Казали, на межі з зоною недавно ще був дріт на кіллі, але дріт у багатьох місцях зняли, порізали — на продаж, певно. Міліція часом потикається сюди на своїх «уазиках», але у міліції бракує бензину, а головне — кому хочеться зайвий раз лізти в атомне пекло? Не хотілося лізти й солдатові, але таки мусив. Коли його у хлівчику на хуторі ледве не застукала міліція, він більше ризикувати не став. Та й господар, самосел-хуторянець сказав: треба тобі йти звідси, хлопче. Що ж, він розумів і не хотів лиха ні собі, ні старому, якому подякував за те, що той притулив на тиждень у холоднечу. І він пішов, куди світили очі. Очі й привели його в зону.

Правда, могло так статися, що він сам покарав себе навіть суворіше, ніж це зробив би військовий трибунал. Все ж зона — не рай, якщо звідси всіх виселили, якщо сюди боїться потикати носа міліція, якщо в газетах не перестають