Круглянський міст - Василь Биков

Ось, нарешті, і те наше містечко — вщент розбитою вулицею воно виникло з-за повороту. Я переїхав лінію німецьких окопів, затим своїх. Знайома вулиця, як і вчора, була густо закидана вже розтрощеним колами дріб’язком, а де й шматтям дахівки; відгонило гіркотою недогорілих згарищ. Містечку не пощастило, напослідок не вбереглося, як убереглися ті, що від нього на захід. Доля міст, мабуть, як і доля людей, особливо за війни. Але щастя, що вцілів знайомий котедж за річкою — з-за розбитого будинку на розі я відразу вбачив його під горою, і серце моє радісно заляскотіло в грудях.

Однак щось мене тривожно штурхонуло зсередини, коли я згледів з містка напіврозчинену хвіртку. Завжди вона була зачинена, і я перелазив її згори. Кинувши на землю ровер, я підтюпцем побіг до близьких дверей. Але двері… Що це? Чому весь низ їх виламаний, а кам’яна стіна поряд чорніє вогненною підпалиною? Ще не розуміючи, що це могло означати, я пхнув розламані двері ногою і ступив у знайомий, як і тоді темнуватий, вестибюль.

І відразу побачив її.

Її маленьке, мов у підлітка, тіло знерухоміло на слизьких плитках підлоги якраз на середині вестибюля, де вчора стояв круглий столик. З усієї одежі на ній зосталася лише розідрана на грудях кофтинка, коротке русяве волосся розметлялося окіл закинутої на підлогу голови, на гостренькім підборідді стік і запікся струмінчик сукровиці. Широко розплющені очі невидюще гляділи в морок високого підстілля.

Я не доторкнувся до неї, тільки опустився поряд навпочіпки і сидів так, дивився, оглядав її мертве личко і не знав, що мені робити — плакати чи, може, кричати? Дуже хотілося вити й кричати. Але хто міг почути мій крик, зрозуміти здичавілий мій біль? Страшенну несправедливість цієї погибелі? Війни чи життя загалом…

Коли трохи якось відпустило, я підвівся і вперше озирнувся навколо. У вестибюлі панував розгром. Усі двері шафи були розчинені, окіл на підлозі валялися книги. Легкі ослінчики лежали в різних місцях вестибюля, столика чомусь ніде не було видно. Два шкіряні крісла, що стояли біля стіни, були зсунуті зі своїх місць, з їх порізаних сидінь стримів витий дріт пружин.

Поволі відходячи від раптової прострації, я зазирнув крізь розчинені двері на кухню, де так само все було порозкидане, посуд побитий, меблі перекинуті. В наступному, більш просторому приміщенні, мабуть, була їдальня з довгим столом посередині та темними картинами на стінах. Пуста, оздоблена золотою ліпкою рама лежала на столі, крісла були перевернуті і безладно валялися по всьому приміщенні. А біля наступних дверей з-за стола висовувались на паркеті довгі ноги в чорних з темно-синіми лампасами штанах. Доктор Шарф був застрелений у голову, і калюжка крові розтеклася від нього до дверей. Я прочинив ті двері і відчув перешкоду, далі якої вони не відчинялися. Крізь щілину однак стала видна долі біленька, мов кульбабка, голівка фрау Сабіни. Вона також була нежива.

Я ходив серед цього дикунського розгрому, перебирав невидющим позирком розкидані, потоптані, попсовані речі, одежу, меблі і не розумів нічого. Я був здивований, приголомшений, знищений. Хто це скоїв? За віщо? Скінчилася ж війна, як же так? Це помста чи грабіжництво? Чи, може, політика? Знову вийшов до вестибюля. Байдужа до всього Франя тихенько лежала на колишньому місці. Так ось як їй судилося скінчити життя. І коли! Наприкінці війни. На порозі миру. Коли у мене народилося сподівання на життя. А їй саме в такий час випало померти. У свої вісімнадцять літ…

Я рівненько склав удовж тіла її маленькі руки, зімкнув разом її голі, скривавлені ноги. Виродки і гади! Гади й виродки! Хто б вони не були — наші чи німці! Більшовики чи фашисти. Чому не розверзнеться земля, не проглине їх? Я підняв поряд зібганий квітчастий обрус зі столика і рівненько накрив ним Франю. Але що мав робити далі?

Дуже боляче було дивитися на цей розгромний гармидер, бачити нерухомі скривавлені тіла. За війну я чимало надивився на забитих, пошматованих снарядами людей — своїх і німців. Але то були чоловіки і солдати. Тут же маленьке юне дівча, моє несподіване кохання.

Мені потрібна була допомога, хоч би якесь душевне опертя. Якби поряд були друзі чи хоч би мої хлопці зі взводу. Але їх не було, а що я міг один? Іти на дорогу, де снували автомобілі невідомих військових частин, просити офіцерів — хто з них зрозумів би мене?

Що-небудь тлумачити я не мав сили. Та й кому яке діло тут до цієї трагедії в багатому котеджі? З цими австріяками та їхньою служницею? Місцева влада? Де мені шукати її? Та й чи є вона тут, у цьому розбитому, вчора ще фронтовому містечку? Мабуть, тут панувало безладдя, і ця трагедія — насамперед наслідок того безладдя.

Може, треба було їхати в полк? Але полк був далеко, і я не міг покинути тут Франю та й цих нещасних її старих. Мабуть, треба було дати їм якоїсь ради. Останньої на цій землі.

Не знаючи ще певно, для чого, я побрів у містечко. Не тією зруйнованою вулицею, з якої я приїхав сюди — провулками понад річкою. Тут пошкоджених будинків траплялося менше, декотрі були з глухо зачиненими віконницями і здавалися покинутими. Де-не-де в городчиках, біля ганків червоніли весняні квітки і зацвітав бузок. За одним кущем біля фахверкової стіни я згледів людину. То був немолодий австріяк у капелюсі, він підмітав засмічене друзками подвір’я і здивовано знерухомів з мітлою в руках.

— Послухайте, там у котеджі забиті…

— Ніхтс ферштейн, — вислухавши, крутнув головою австріяк.

— Ну забиті, розумієте? Морд!

— Морд?

— Так, морд. Там, у котеджі…

— Найн, найн! — оскаженіло закрутив головою австріяк. — Іх цивіль, нейтраль менш. Найн…

Не прощаючись, я рушив далі. Лихий би його взяв, цього нейтрального менша. Чи він зрозумів мене, чи не захотів зрозуміти. Я перейшов на другий бік коротенької околичної вулички. Якраз на розі за невисокою цегляною