Круглянський міст - Василь Биков
Нарешті якось невпевнено, з зупинками, рушили розбитою вулицею містечка у бік недалекої передової. Поки я виглядав «смершівця», в кабіну мого «студора» вліз пасажир — наш полковий пропагандист, майор з мудрованим прізвищем, яке ніяк було запам’ятати. Я змушений був приткнутися на плескатому крилі біля фари, як нерідко їздив на передовій. Теплою порою тут почувалося не гірше, ніж у кабіні, та й зручніше було при несподіваному обстрілі зіскочити на землю. Належало тільки триматись.
Перед тим як рушити, ніхто з командирів не сказав нічого, але коли потягнулися відкрито, значить, німці не чинили опору. Вони зникли. За дощенту розбитими будинками околиці переїхали лінію окопів нашої піхоти, якої вже там не було, відтак і німецьку лінію. Німецькі окопи виглядали, як при поспішному відступі, — скрізь валялося військове майно, зброя, скриньки боєприпасів; упоперек бруствера на сошках стояв наготований до бою кулемет з обвислою в окіп стрічкою, повною патронів. Але солдатів ніде не було видко — ні живих, ні вбитих. Здається, вчора, розстрілявши частково боєкомплект, вони подалися на захід. На зустріч з американцями. З нами вони зустрічатися не захотіли.
Вже добре розвидніло, хоч сонце з-за гір ще не показалось, і в гірській долині панував прохолодний затінок. Ми нешвидко їхали по асфальтовому шосе на захід, проминули перше не зачеплене війною містечко з дбайливо доглянутими будиночками в стилі фахверку обабіч вузеньких вуличок, з темною кірхою серед купки розложистих дерев. Людей було майже не видно, але скрізь з балконів і вікон звисали білі простирадла — знаки капітуляції. Потім стали траплятись і люди — старі, діти й жінки; з розчинених вікон вони махали нам і посміхалися. А дехто плакав — бачили й таке. Солдати з кузовів махали у відповідь, вигукували найзрозуміліше тепер «Гітлер капут!» чи ще щось — веселе й пустотливе. Всім було весело і радісно — війні нарешті кінець.
За тим містечком дорога повернула вгору, почалися повороти — то праворуч, то ліворуч. Несподівано колона спинилася: попереду за повороткою почулися гарматні вибухи, всі насторожилися. Я зіскочив з крила, думав, зараз буде якась команда, може, доведеться відчіплювати гармати. Але жодної команди не подавали. Офіцери повилазили з машин, поставали на узбіччі, вглядалися в далечінь. Декотрі йшли далі, де було начальство і звідки пролунали ці неждані вибухи. Що там відбувалося, було невідомо. Я також пройшов трохи вдовж батарейних машин і вгледів попереду свого комбата. Разом з командиром першої батареї вони все вдивлялися в голову колони, мабуть, так само чекали якогось сигналу. Ці два офіцери, два капітани з вигляду були дуже різні — маленький худорлявий комбат-1 і циганської подоби, кремезний комбат-2. З їхньї тихої розмови було зрозуміло, що нас обстріляла німецька самохідка, яка, одначе, змовкла. Екіпаж її, певно, дав драла. Тож не варто хвилюватися, зараз поїдемо. І справді, невдовзі з голови колони пролунала команда «По машинах!» Командир першої батареї побіг до свого «сгудебекера», а мій трохи затримався, все вглядаючися наперед.
— Капітане, хочу спитати.
— Що? — повернув до мене незадоволене обличчя комбат.
— Що це тут особист ранком вистежував?
— А ти не знаєш, що? — командир батареї встромився в мене недобрим позирком. — Не відчуваєш?
— Не відчуваю, — сказав я, починаючи, втім, здогадуватись.
— З якою це ти землячкою там знюхався?
На хвилю я онімів — так воно й виявлялося, як я міркував. Я мовчки чекав, що ще скаже комбат, але він також змовк, мабуть, пошкодувавши, що й без того сказав забагато.
— Знов же, батьки твої де? На окупованій території проживали?
— Проживали. То й що?
— От тобі й що! — непевно скінчив комбат і круто повернувся до своєї машини. Спереду вже загарчали мотори, здається, колона рушила.
Я підбігцем повернувся до машин свого взводу і знову заскочив на широке крило «студебекера». Ось тобі й радість: зустрів, як кажуть, землячку. Та ще й батьки на окупованій території. Але де ті батьки, що я про них знав? Думав, приїду після війни, буду шукати. Хтось же повинен знати, як і де вони пропали торік під Ушачою. Були в партизанах, та зникли. Можливо, під час прориву з німецького оточення. Може, загинули, а може… Те «може» діймало мене вже з півроку. Шкода, на порозі миру ламалися загалом нормальні стосунки з комбатом, який помітно злився на мене, мабуть, з подачі особиста. Хоча з його подачі як не загнівишся? Тут не на жарт сполохатись можна.
Колона рушила далі, і невдовзі ми вбачили ту самохідку, що обстріляла нашу колону. Екіпажу її там уже не було, самохідка стояла покинута за річкою на схилі. Врешті, шкоди вона нам не вчинила. А на другім повороті під обривом лежала в річці наша перекулена «тридцятьчетвірка», і гірський потік булькотав біля її гарматної башти. Здається, там зостались і танкісти, — мабуть, сердеги, надто поспішали до перемоги.
Ми знову з’їхали в долину, на рівніше, машини прискорили швидкість. Я все сидів на крилі, тримаючись за гратування фари. І раптом ми побачили німців. Чимала колона їхньої піхоти марширувала обіч дороги, зважливо пропускаючи наші автомобілі, — зморені, схудлі, оброслі щетиною обличчя, — безладний, притомлений стрій. Усі обвішані шинелями, ковдрами, торбинами з похідним майном, але без зброї. Вже роззброїлися. Ніби полонені. Чи підготувалися в полон. Офіцерів було мало видно — де-не-де обіч колони тупав байдужий до всього лейтенант чи обер-лейтенант з однією-двома бобками на коротких погонах. Наші солдати свавільно кричали їм «Гітлер капут!», явно виказуючи тим самим і радість, і глум, і зловтіху. Німці майже не відповідали, тільки застережливо позирали на своїх учорашніх ворогів і линули собі далі. Тоді солдати, по-дурному жартуючи,
