Круглянський міст - Василь Биков

раніше дійшло до неї. Мовчки я пригорнув до себе дівчину, і вона не відхилилася. Здається, вона вже довірялася мені, хоча щось ще не до кінця подолане стримує її відповісти на мої ніжності. Але ніжність гоїть усе, мабуть, почала вона гоїти і Франине горе. Несміливо ще, з делікатною стриманістю вона поцілувала мене і знерухоміла. Я знерухомів так само.

Це був мій перший поцілунок, донині жодна з дівчат не цілувала мене. Та і я теж. Я був удячний долі, що він подарував цю пору на схилі дня. Подумалося, може, подарує і щасливу ніч? Я відчув себе дужим, удачливим і почав давати волю рукам. Вона, схоже було, хміліла в моїх обіймах, мовчала, тільки цілувала моє обличчя. А після і зовсім розслабилася, віддаючися моїй хлопчачій владі.

— Кохана…

І раптом стріпонулася, пробуючи вирватися з моїх обіймів.

— Не треба! Пожалій мене. Потім… Я ж сирота…

Ті слова раптом протверезили мене, і я відхитнувся. Насправді, що ж це я? Як же я? Я ж кохаю її.

— Я ж нікого ще не цілувала, Митечко. Тебе першого. Пошкодуй мене.

Ну, звичайно ж, я тебе не покривджу. Я добрий. Я справедливий, бо я кохаю тебе…

— Кохано!..

Я відчув, вона не довіряє інстинктам, не дає заснути розуму. І береже мене. Все ж я не такий, як ті, що траплялися на її шляху. Я кохаю їх і жалію. Насамперед, може, жалію. Або ні — насамперед кохаю. А кохання — завжди сила, так мені здавалося…

Глухий грюкіт у двері не одразу долинув до нашої скляної башти, спершу подумалося, що це десь стріляють. Але Франя недобре напружилася в моїх руках і схопилася.

— Митю!

— Це за мною, — здогадався я.

Мало не зламавши собі шию на темних і стрімких східцях, я скотився вниз, навпомацки знайшов у вестибюлі двері, в які гулко грюкотіли знадвору.

— Товаришу лейтенанте!..

Франя ледве справилася з тяжким засувом, а як відчинила двері і я вискочив на темне подвір’я, Кананок сповістив:

— Комбат кличе.

— Що сталося?

— Кажуть, зніматися нам.

Ну, все зрозуміло, цього треба було й чекати.

В суцільній темряві ми добрели до вогневої, на якій уже юрмилась обслуга, і Медведєв, як завжди вночі, стишено витлумачив:

— Наказ — згортатися. За машиною послав, зараз приїде. А вас комбат вимагає.

Я вліз у темний рівчак, впомацки перейняв з руки Мухи слухавку.

— Ти де там блудиш? — загучав стривожений голос комбата.

— Годину чекать тебе треба. Негайно згортай бойовий порядок, вантаж боєприпаси і — на дорогу. Чекайте на мене.

Починалася звичайна лихоманка поспішних зборів. З тьмяним світлом підфарників на вогневу приповз величезний «студебекер», другий поряд побрів біля плоту до сусідньої обслуги. Цей почав розвертатися, здавати до вогневої задом; незабаром через розчинений борт хлопці взялися вантажити важкі скриньки нерозстріляних снарядів, брезенти, зброю, різне солдатське майно. Всі працювали радісно і спірно, бо подібно було на те, що рушимо не в бій, а мабуть, з бою, туди, де вже скінчилася війна. Нарешті кінець війні, і ми всі живі, здорові. Оце диво дивне! Чудо!

У моїй душі був розгардіяш почуттів — радість перемоги все ж засмучувалася клопотом розлучення. Знав, відчував, що поїдемо звідси. Але куди? Чи далеко? Я хотів повернутися сюди, мені дуже потрібно було те. Хоч на годину, хоч на п’ятнадцять хвилин. Я ж нічого не сказав їй. І нічого від неї не почув.

Не витримав: поки чекали другу гармату, я вибіг на пустище і поспішив до містка. Хвіртка цього разу була не зачинена, і тільки-но я вскочив на подвір’я, як розчинилися двері в котедж. На порозі стояла Франя. За нею нерухомо сіріли дві тіні її старих.

— Франю, ми їдемо!..

Франя мовчала. Застигла, мов зніміла, і не ворушилася.

— Ми їдемо! Ти чекай! Я вернуся…

З темряви вестибюля на мене позирали старі, і я, недоречно засоромившись, навіть не поцілував її. Тільки обняв трішки за плечі в тісних дверях і відсахнувся. Я не міг баритися тут: на дорозі, чути було, починався вже рух, ішли автомашини. Деякі навіть світили фарами, чого ніколи не було на фронті. Вже ж, мабуть, і справді війна скінчилась. Я перебіг місток і заскочив на широку підніжку «студебекера», що з моєю останньою гарматою вирулював на шоссе.

Над гірською долиною дніло: прояснилося небо, на закрайку його тьмяними зубами вершин означилися гори. Ближня гора за котеджем іще вся була, мов хмурний моноліт, — і гора, і дерева під нею. Лише сірий силует котеджу виділявся світлуватою плямою на похмурому, злитому в одно, фоні. Здаля я все позирав туди, намагаючись угледіти маленьку постать на ганку, проте нічого не вгледів. Півгодинки ще постояти б тут, тоді б краще стало видко…

Але півгодини нам не дали. Якась шалена поспішність запанувала на дорозі, одні машини під’їжджали, спинялись, інші, обминаючи їх, несамовито газували далі. Старші офіцери підганяли — хутчій, хутчій! Комбат накричав на мене за спізнення, хоча, коли я підїхав з двома гарматами, батарея ще кілька хвилин нікуди не рушала. Чогось чекала. Проте лаянка і крики комбата були для мене звиклими, на них ображатись не належало. Кривда і шкодування допікали за інше, і те інше залишилося ззаду. Бо щось відчувала моя душа, та не могла хіба вимовити, щоб я зрозумів виразно. Тільки скніла внутрішнім невиразним болем.

Деякий час полк гарячково витягувався в похідну колону. Мимо «студебекерів» з гарматами на причепі по узбіччю промчав «вілліс» комбрига, який щось крикнув з машини, але я не зрозумів, що. Моя увага вже була спрямована вперед, де в ранковій сірості стояв на дорозі комбат, і звідкись біля нього з’явилася знайома кругленька постать завжди жвавого капітана, нашого полкового «смершівця». Трофейного «хорьха», однак, не було видно. Щось вони недовго там гомоніли, хоч, здається, більше говорив «смершівець», комбат заклопотано слухав. Затим обидва повернулися обличчями назад, буцімто встромилися