Круглянський міст - Василь Биков

З машини зліз Кананок. На цьому ярмарку пустотливої веселості він виглядав якимось найнерадіснішим, завсідна його усмішка нині зійшла з кирпатого обличчя, і я розумів, чому. Скінчилася війна, а у хлопця жодної медалі, що, певно ж, його засмучувало. Казали: не заслужив. Провоював зиму поряд з усіма, як і всі, терпів під вогнем, але ось — не заслужив. Бо молодий і скромний. Хоча головне — заслужив життя, хіба це не найбільша нагорода для кожного солдата?

Навколо гув, гомонів, метушився солдатський натовп. Солдати нашої та й інших батарей полку перемішалися з американськими, яких приймали справді як братів, — гомоніли, обіймалися і пили разом з ними. Але і між собою у наших струменіла донині не чута радість. Десь звіддаля вже горланили «Катюшу», а ближче виникла нова пісня, яку починав доладний баритон батарейного заспівача:

Медведева, схоже було, хміль брав не хутко; виглядаючи цілком тверезим, він тихим голосом до мене промовляв:

— Замиряться — приїжджай у гості. Якщо можна, з сім’єю. Або один. Я ж біля Телецького озера живу.

Те я знав. За зиму й весну доволі вже наслухався про його озеро, повне рибних дивин і неземної краси. Але сержант і зараз не міг стриматись, щоб не нагадати про те.

— Це ж озеро — чудо. Перше місце займає з краси.

— Може, і приїду, — сказав я непевно.

— А чого? Молодий, женитись треба. А у мене гляди — і наречена готова. Тоська моя саме впору…

Я знав і чув про його Тоську. Медведев був удвоє старший за мене, мав дорослу дочку і сина-кулеметника, що загинув під Сталінградом. Залишилась одна дочка, от він і старався гідно влаштувати її в житті. Але навряд чи я годився для алтайських наречених.

Ззаду поміж мною і Медведєвим протиснувся санінструктор Петрушин — з перевернутою на голові пілоткою та почервонілим обличчям. Цей уже був добряче захмелений.

— Цур, Медведю, не сватай дочку лейтенантові. Мені обіцяв.

Медведев тільки поморщився від п’яного нахабства.

— Забагато хочеш, — тихо промовив він і протягнув мені пляшку. — Тож вип’ємо, лейтенанте.

Здається, я випив ще з Медведєвим, а після і зі зважливим Кананком і навіть з Петрушиним. Я вже не злився на санінструктора, тим паче, що й він не злився на мене і сам мені про те сказав. Здається, після ми навіть обнімалися з ним, і він усе вихвалявся, як його поважають офіцери; начальник санслужби завжди вітається з ним за руку. Вже п’яним позирком я згледів перед собою хистку постать майора-пропагандиста поруч з комбатом чи ще з кимось, кого я вже не впізнав. Спрокволу, але певно я відключався, притулившись до крила «студебекера». Деякий час чув ще великий гомін побіч, як скрізь пили, співали, сміялися. А декотрі і плакали п’яними гіркими сльозами. Аж поки зворушену луговину не зморив п’яний сон.

Як заснулося, не відзначив, але проснувся раптом на світанку. Намацав біля голови величезне пильне колесо «студебекера» і, якось учепившись за нього, сів.

По всій луговині врозбрід стояли наші «студебекери», ніхто їх не порівняв, — як учора поставили, так і зосталися. І між них, під станками гармат, на стоптаній траві, в кузовах і розчинених кабінах лежали, спали, хропли солдати — радянські вперемішку з американськими — хто де і хто як. Поряд витягся той учорашній негр, що хотів у мене виміняти орден; на його ноги влігся хтось із наших, під ним, утоптаний у землю, валявся чийсь карабін. Кобура в американця була порожня й розщебнута, — мабуть, уже подарував комусь свого кольта. Чи поміняв на той іржавий карабін. Я з натугою звівся на ноги. Боліла голова, незвична слабість відчувалася в тілі. Але нове поривання відразу охопило мене. Я пам’ятав приблизно, з якого боку ми сюди приїхали і хистко побрів у тому напрямку. Обійшов «студебекери» своєї батареї, ніде не згледів комбата і подумав, що так, може, і ліпше. Правда, наткнувся на знайомі чоботи санінструктора Петрушина, який, звісивши ноги з розчиненої кабіни, солодко спав на м’якому сидінні. Либонь перебрав, — подумав я, хоч сам був не в кращому стані.

Сонним провулком, скрізь заставленим переправними амфібіями, вийшов на головну дорогу. Всюди було пустинно й безлюдно, мов за кінця світу. Скрізь усі всюди спали — в машинах, на подвір’ях та, мабуть, і в будинках також. Після великої напруги — війни.

Опанований певною метою, я побрів по дорозі на схід. Раз по раз озирався, чекаючи, що звідкілясь з’явиться якась машина. Та не з’являлась, не наздоганяла, ніде не було жодної. Тим часом зовсім розвиднілося, блакитне ранкове сонце було без жодної хмаринки. Перший день миру, великий день перемоги. Нарешті спереду виринув якийсь автомобіль з двома офіцерами в кабіні, але він їхав назустріч. За ним за тривалий час показалися два присадкуваті австрійські автомобілі з кузовами, повними визволеного європейського люду. їх було чутно здалеку, вони горланили свої пісні, їм було весело. Я все скоро крокував і крокував, поки містечко не залишилося далеко позаду. Дорога прямувала по стрімкому узбережжі доволі широкої ріки. На тім її березі теж пролягало шоссе, і дорожній рух там був набагато жвавіший, ніж тут. Автомобілі так і снували в обох напрямках, і я здогадався, що там — американці. Ріка стала межею поміж двома зонами.

Але що я мав усе-таки робити? Здається, я помалу тверезів після вчорашнього і все виразніше відчував авантюрність мого наміру. Отак пішака я не дійду, все ж ми далеченько від'їхали вчора від нашого останнього рубежу. А якщо й пощастить, урешті, з машиною, хіба ж я впораюся вчасно. Все ж, як не крути — я в самовільній відлучці, і в полку хутко помітять мою відсутність. Мабуть же, почнуть нарешті тверезіть переможці. Начальство змусить.

Але й