Круглянський міст - Василь Биков

Він спритно зняв з гачка тріпотливого підлящика, кинув у траву, де, як зауважив солдат, вже лежало декілька раніше спійманих рибин. Говорив чоловік гучно, видно з наміром поставитись до хлопця строго, може навіть суворо, — адже він був куди старший. Але солдат не дуже тепер на те зважав, він уже відчував, що рибалка не такий і суворий, як хоче здаватись.

— А дайте-но я, — раптом запропонував хлопець, коли чоловік настромив на гачок нового білого черв’яка. Рибалка трохи помовчав, а потім рішуче сунув у його руки шершаве ліщинове вудлище.

— На. Якщо вмієш.

— Колись ловив…

Чоловік відійшов на сухіше і сів на березі.

У солдата відразу клюнуло, і ще через два клювання він викинув на берег знов такого ж, як давніший, ладного підляща. Рибалка підхопився, зняв рибину, посунув до нього ближче березовий лубок з черв’яками.

Протягом дуже недовгого часу солдат викинув у траву ще трьох підлящиків, і рибалка аж захвилювався.

— Оце дезертир, оце молодчага! Виходить, рибальське щастя маєш. Я тут від ранку три штуки, а ти за п’ятнадцять хвилин чотири. Ну-ну! Давай лови більше…

Солдат сам дивувався в душі — не такий уже він і рибалка. Як і всі, колись вудив у дитинстві, а тут такий талан! Опісля, добре, правда, виждавши, зняв з гачка ще одну верховодку. Але відтак у риби, мабуть, настала перерва, і скільки він не кидав поплавець у те та інше місце — нічого не взялося.

— Гаразд, — сказав нарешті рибалка. — Треба цю засмажити.

— Де? — солдат проковтнув слинки.

— На вогнищі.

— А радіація?

— Ну, і хрін з нею, радіацією. Смачніше буде, — сказав рибалка і вперше з приязню засміявся, показавши щербату щелепу. Солдат із цікавістю угледівся в його густо обросле обличчя, — мабуть, людина була ще не стара, але вже міцно пом’ята життям, може, навіть хвора. Зібравши в якусь ганчірку рибини, він поніс їх до багаттячка, димок від якого тихо стелився над берегом. Солдат побрів слідом — все ж він відчував якесь своє право на тих підлящиків.

— Сірників нема? — запитав на ходу рибалка.

— Нема.

— Це гірше. У мене також скінчилися. Тож катай за хмизом.

Чолов’яга почав розгрібати вугілля, а солдат виліз на невисокий обрив і подався в бір. Поблизу, однак, хмизу валялось малувато, і він змушений був відійти далі, в сосняк. Якось він був навіть радий, що натрапив на цього рибалку, що зловив підлящиків і тепер, може, хоч трохи утамує голод.

Через деякий час солдат притяг важкий оберемок сушняку, кинув біля вогнища. Рибалка ощадливо перегартував присок — пік рибини. Певний час вони зосереджено мовчали, напружено чекаючи найжаданішого моменту, який, однак, трохи відкладався.

— Давно тут? — запитав рибалка.

— Другий місяць.

— Ого! — рибалка уважно повзирався в хлопця. — І тебе не скрутило?

— Та начебто ні…

— Тоді й не скрутить, — упевнено оголосив рибалка. — Якщо за місяць не взяло, то й не візьме. Вона, щоб знав, не кожного бере.

— Хто знає, — тихо мовив хлопець.

— Я знаю. Я тут уже три місяці. І хоч би що: загартований організм!

— Як же ви його загартували?

— Горілку пив.

— Зрозуміло, — сказав солдат.

— Стільки випив, що ніяка холера не бере. Тож і ти не дрейф.

Солдат не перечив і не погоджувався — трошки подивувався самовпевненості рибалки, але хтозна. Може, і справді горілка загартовує — йому видніше. Солдат же горілки випив не дуже і тому навряд чи міг вважати себе загартованим.

Вони сиділи так — більш мовчки біля нетривкого вогника, який чи то спалахував легким полум’ям, чи то починав димувати, обкурюючи їхні обличчя. Солдат ніякувато відвертався, але не зрушував з місця. Рибалка ж, майже не реагуючи на дим, дбайливо перегортав і загортував приском рибини.

— Оця вже, може, й готова. Перекладемо її сюди, а цю ближче до вогню, о… Жару тут не надто й потрібно, щоб не згоріла..

Нарешті він вигріб одну і, обпікаючи забруднені пальці, трохи обтер з неї попіл.

— Ну от! Не підсмажилася — підгоріла. Але їсти можна.

Вигрібши ще одну, не втримав і кинув далі у траву.

— Частуйся. Кращої не буде.

Рибина була дуже гаряча — не взяти в руки; солдат обтрусив на траву рештки налиплого вугілля і почав відривати костисті шматочки. Загалом було смачно, він зжував усе, що можна було зжувати, ретельно обсмоктав колючу хребтину. Але було до розпачу мало, і те зрозумів рибалка.

— Бери ще одну. Більше не дам, — суворо оголосив він.

Що ж, і за те спасибі, подумав солдат, маючи, однак, надію, що рибу вони все ж поділять порівну. Але рибалка і сам з’їв лише дві і роздумливо зачекав, щось вирішуючи.

— А… цур йому, ще по одній. Решту — вранці.

З’їли ще по одній і знову не наїлися. В приску зосталися три останні, і рибалка прийняв неминуче рішення:

— Та дідько з нею! Що залишати… Ще до ранку не доживеш — радіація ж.

Саме такого рішення й чекав солдат. Хіба що недоречне нагадування про радіацію неприємно шкрябонуло його почуття, але він хутко про те забув. Не підводячись, вони з’їли всі рибини; рибалка дбайливо згорнув жаринки, покидав у них недогарки.

— Ти поночуєш чи підеш? Хоча куди тобі йти, правда? — запитав він просто, ніби давній знайомий. І солдат несподівано для себе так само просто відповів:

— Правда.

— Ну й гаразд! Тут така справа — тримати вогонь. Згасне — будемо сиру рибу жерти. Зрозумів?

— Авжеж, — бадьоріше відповів хлопець, одразу пригадавши зміст однієї книги, яку читав у школі. Книга називалася «Боротьба за вогонь». Тоді його дуже вразили події, що відбувалися в первісному племені, коли в