Круглянський міст - Василь Биков

знань, набув самостійності і по змозі відокремився від колективу, який його ніколи не вабив. Але після призову до війська все гірше до нього повернулося: і гомінкий, метушливий колектив у казармі, і абсолютна залежність від нахабних солдатських лідерів. Опинившись після «учбівки» в полку, він думав, що тут буде інакше, що тут вони всі рівні, і офіцери будуть ставитися до них справедливо. Офіцери, може, і ставилися до всіх справедливо, але офіцерів було небагато, і ті були зайняті власними офіцерськими справами. Солдатами ж верховодили свої, ті, що вилучилися з солдатської маси і керували згідно зі своїм кримінальним розумінням. Найавторитетнішими серед них були ті, що вже посиділи в тюрмі, звідки вони принесли власну мораль і тюремні звичаї. Якось перед вечірньою перевіркою сержант Дробишев упустив під ліжко свій футляр від зубної щітки і, як завжди, по-хамськи наказав солдату: «А ну, підніми!» Замість того, щоб негайно виконати наказ, солдат коротко кинув: «Сам підніми» і тут же полетів від міцного удару в обличчя. Він не втямив, що сержант з наміром кинув під ліжко футляр, і ця його нетямущість коштувала солдатові прикметного синця під оком. Назавтра при розводі на заняття командир роти поцікавився: «Що це в тебе?» В строю всі напружено чекали його відповіді, і він, трохи помовчавши, сказав, що упав. «Треба дивитися під ноги», — глибокодумно завважив ротний. А неподалік з першої шереги злісно шкірився на нього сержант Дробишев. Солдат подумав тоді, що, напевно, відповів правильно, але вже наступного дня йому довелося пошкодувати об тім. У курильні, де він лише присів з хлопцями, з’явився сержант Дробишев і мовчки з усієї сили садонув йому кулаком під дихало — чому не встаєш, коли старший заходить? Скорчившись від болю, солдат почвалав у казарму, в той час як інші мовчки і байдуже позирали вслід. Ніхто не заступився, ніби так і належало ставитися до рядових.

Але ще гірше стало на початку весни, коли старшиною роти призначили прапорщика Зеленку. Цей узяв за звичай таємно кучкуватися з друзями після відбою в каптерці, де вони випивали.

Часом кого-небудь будили в казармі й також кликали в каптьорку. Одного разу після опівночі звідти вийшов з почервонілим обличчям, мо’ навіть заплаканий, земляк Петюхов, мовчки ліг на своє ліжко і накрився з головою ковдрою. «Що вони там?» — тихо спитав солдат, та земляк навіть не відповів і довго ще здригувався під ковдрою від плачу. Солдат здогадався про те, що там відбулося, але мовчав, уже відчуваючи, що настане і його черга. Правда, поки що не наставала, і хлопець із тривогою і страхом чекав, коли те скоїться. Пару разів він помічав, як під ранок з каптьорки вибредав явно п’януватий Дробишев, поспішно роздягався і клався в своє дбало розстелене для нього ліжко — через три ліжка від солдатового. Якось Дробишев, уже поклавшись, підвівся і з кишені штанів дістав фінку, яку, озирнувшись, сунув під матрац. Вже чи не збирався він когось зарізати вночі, засинаючи, подумав солдат. Тої миті він не знав ще, що зарізати доведеться самому, і з тієї хвилини все його життя піде наперекіс.

Вони тоді стомлені змінилися з наряду, і тільки солдат заснув після відбою, як одразу проснувся від міцного штурхана в бік, — над ним у проході стояв осадкуватий радист Подобєд. «До прапора», — прогундосив він, і солдат зрозумів, що його кликали в каптьорку. Після другого такого ж стусана він мусив устати, почав одягати штани, затим чоботи. «Босий», — просипів Подобєд, і він, пом’явшись, босий поплентався в каптерку.

Там ще сонного і стомленого, із замутненою гидотною свідомістю його нахабно згвалтував на підлозі все той же ненависний йому сержант Дробишев; Подобєд і Зеленка тримали. Змучений і зганьблений, як і недавно його земляк Петюхов, він добрів до свого ліжка і ліг. Він не поліз ховатись під ковдру, навіть не заплющив очі і лежав, чекаючи свого часу. Навколо в нічному півмороку казарми сопли, ворочалися, мурмотіли уві сні солдати і нікому не було справи до того, що робилося за стіною в каптьорці. І солдат так міркував, що не буде справи й до того, що незабаром мало вчинитися.

Все ж він дочекався того, чого хотів. Через годину чи більше до свого ліжка, ніби крадькома, підійшов нарешті й Дробишев, роздягся і ліг. Ще минуло трохи часу і почулося його негучне хропіння, сержант спав. Тоді солдат підвівся, одягнувся, акуратно накрутив онучі, натягнув чоботи. Все робив неспішно і грунтовно, бо тягнув час. Залишалося надіти бушлат, але бушлат разом з іншими висів біля тумбочки днювального, який там примостився кемарнути в глухий час ночі. Солдат підійшов до сонного Дробишева, потиху засунув руку під його матрац. Не одразу, але намацав фінку і без розмаху, з незвичайною для себе силою увігнав її по самий держак у лівий бік Дробишева. Той лише хропонув гучніше і, не проснувшись, обів’яв на ліжку.

Ледве тримаючися на тремтячих ногах, солдат зняв з крючка свій бушлат і, на ходу вдягаючи його, кинувся в коридор.

— Куди? — сонно гукнув до нього днювальний.

— Живіт! — крикнув він, зачиняючи двері.

На далекувату прохідну він не побіг, за вбиральнею в огорожі був вузький пролом, крізь який ті ж сержанти ходили в самоволку. Солдат виліз із нього і темним завулком рушив на міську околицю.

Бомж кеморнув, як він і казав, не більше за пару годин і десь по півночі задом вибрався зі своєї нори.

Була безмісячна ніч, над річкою куріла-повзла білувата ковдра туману. На березі почувалося по-нічному холоднувато, і бомж, здригнувшись, потупав до багаттячка, де, поклавши голову на коліна, сидів солдат. Бомж стривожився:

— О, о! Тухне! Підкласти треба…

Він підкинув у вогнище декілька сухих палок, від яких слабий огонь і зовсім захотів погаснути, але потроху-помалу став розгоратися. Пустельний берег трошки освітився, став помітним близький обрив і над ним — суцільна стіна бору.

— Іди в землянку, — сказав бомж. — Там лахманина, накриєшся.

Солдат мовчки підвівся, але не поліз у нору-землянку, а примостився під обривом побіч і відразу заснув. Снів жодних не бачив — він їх взагалі не снив, — але не доспав до ранку. Проснувся на світанку від холоду, — біля річки було куди холодніше вночі, ніж