Круглянський міст - Василь Биков

не дуже розпитував. Коли дощовитим холодним надвечір’ям солдат постукав у його ворота, відразу пустив. Мабуть, щось утямив з першого погляду, і хлопцю не треба було ні про що розказувати. Головне — не довелося обманювати, чого він не вмів з дитинства. Хоча не завжди казав і правду, але кожного разу в таких випадках було бридко самому. І він давно відчував: краще не треба. Краще по щирості.

Здається, він знову заснув — добирав недоспаний вночі час, — коли стривожено проснувся від близьких поквапних кроків. То йшов звідкись бомж — босоніж, без шапки, у високо, над коліна, підкасаних штанах.

— Уставай і давай по дрова. Будемо жаб смажити!

— Жаб?

— А що такого. Смакота, я вже їв, — сказав бомж і вивалив із шапки десяток різного розміру жаб. Деякі з них одразу кинулися геть, і бомж босою ногою рішуче припиняв їхній рятівничий сприт у траві.

— Куди? Куди стрибаєш? Я тобі дам утікати! Знаєш, — сказав він хлопцю. — То, може, і добре. Все ж у жаб радіації менше. Бо тутешні, не з Чорнобиля прискакали. А риба диявол її зна, звідки пливе.

Слаба ця втіха не дуже зворушила солдата, який поволі, без крихти охоти, поліз на обрив — у бір по дрова.

Бомж не дурив — він справді їв жаб, — не тут, у зоні, а торік під Мінськом, коли вони удвох окупували чиюсь порожню дачу. Правда, вони тоді мали пляшку, з якою воно все смачніше і зважливіше. Його напарник Труїц, недавній доцент інституту, подав приклад цієї своєрідної закуски. Він же розповів, що десь під Полоцьком місцевий рибгосп уклав договір з французькою фірмою на поставку таких ось жаб — весною кошелями возили в Париж на спеціально зафрахтованому для цього літаку. Французи непогано платили валютою, на яку начальник рибгоспу поставив котедж над озером і купив «Пежо», правда, хутко згорів, а що сталося з «Пежо», доцент не знав. Може, правда, а може, й плітки, міркував бомж, але тепер перебирати не випадало. Справді, жерти дуже кортіло. Як і завжди.

Стримуючи гидливість, бомж ножиком випотрошив жаб’ячі нутрощі, кинув у річку. Заготовлених жаб рядком розклав на траві, декотрі ще сіпали лапками, але більшість лежала нерухомо. Солдат приніс порядний оберемок сушняку, вони розкочегарили добре вогнище і на вигребеному з нього жару поклали плескаті жаб’ячі тушки. Спрокволу від вугілля потягнуло незнайомим, але ніби зовсім не бридким запахом смаженого. Жаби помалу пеклися.

— Не хочеш мерти — умій падло жерти! — сказав бомж. — Ось девіз радянських бомжів.

— А що — є бомжі і нерадянські? — запитав солдат.

— Аякже! У Франції, наприклад. Називаються клошари, доцент розказував. А живуть, я тобі скажу, не гірше, ніж наші секретарі райкомів.

— Невже?

— Правда. Доцент їздив у Париж, бачив. Сплять під собором, раночком снідають у Булонському парку. Культурно так, на лавці, постелють газетку, поставлять пляшечку червоного. Ну й там — французьку булочку, ковбаску. Після — добавлять ще в бістро, так забігайлівка по-їхньому називається. Ну а обід само собою — де-небудь на Єлісейському полі…

— Єлісейських полях, — поправив солдат.

— Може, й на полях. Якщо одного поля мало. Їх же там теж, мабуть, немало, клошарів тих… А у нас якихось, може, пара десятків, і тим жерти не дають. Он, мусять жаб жерти…

— А не отруїмось?

— Ні чорта не буде, — запевнив бомж, радіація не дасть. Вона сама кого хочеш отруїть.

Солдат зрозумів те як жарт, хоча й цього разу йому було не до жартів. Як і завжди, він відчував себе пригніченим, мало що його веселило чи, тим паче, захоплювало. Те, мабуть, зауважив бомж і навмисно почав докоряти солдатові:

— Ти той — не кисни! Молодий ще, треба легше почувати себе. Молода біда, вона мов пилинка, дмух — і нема. Через місяць і не згадаєш. Ще хто знає, кому пощастить — їм там, на чистій землі, чи нам тут, у зоні.

— Навряд щоб нам, — сказав солдат.

— А ось і не навряд! — загарячився бомж. — Ми тут сидимо на нікчемній землі, самі по собі. А вони там біля ядерних баз. То по кому шварконуть у першу чергу, зметикуй?

— По всіх разом.

— А ось і неправильно. Все ж ти солдат, та ще й дезертир, мабуть, слабо в цьому петраєш. А я офіцер запасу, двадцять років відслужив, у тому числі в ракетних військах стратегічного призначення. Зрозумів?

Що тут було розуміти, думав солдат. І дурню зрозуміло, що будуть цілити по базах. Але тих баз навколо стільки, що промаху просто не може бути — за кожним кущем база. Та й Чорнобиль — не пустка, там також залишилися реактори. Але солдат не хотів ні сперечатися з цією людиною, ні навіть обмірковувати болючу проблему — у нього свої проблеми були не менш болючі.

Знову по одній, як учора підлящиків, вони почали їсти підсмажених жаб, обсмоктувати їх тонкі кісточки. Жаби загалом були дрібні, звичайно, обидва вони не наїлися, — хіба що роздражнили свій зголоднілий апетит. І бомж оголосив:

— Ну, здорово, проте мало. Знаєш, давай ти натягай більше дров, а я знову в болото. Вже я їх наловлю…

Так вони і зробили, — солдат знову поліз у бір, а бомж швидким кроком попрямував берегом річки до недалекого болота.

Солдат ходив довго, забрів навіть далеко. Боровий ліс усюди вражав якоюсь трагічною красою. Сосни з тихим гулом гойдалися вгорі, свіжим листям тріпотіли під ним берізки, наче не підозрюючи, де росли. Де на сонячних галявах вимахала якась невідома трава, — ніби жито, навіть з пустим колоссям, ніхто її тут не топтав, не косив. У гіллі ніде не траплялося пташок, — навіть вороння й того не було видко. Одного разу тільки високо над соснами покружеляв у небі лісовий канюк і поспішно полетів кудись на захід. Чомусь йому тут не подобалося. Хоча відомо, чому… Куди ж він уліз, рядовий ракетного дивізіону, що його тут чекало, скрушно думав солдат.

Щоправда, потрапив не один він, тепер вони