Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Фона коштуфала по тфі тисяші франків за лікоть отному мілортові, який бривіз її з Інтії.
— Дуже добре!.. Чудово!.. Як приємно буде пити тут шампанське! — сказала Естер. — Принаймні, його піна не тектиме по підлозі.
— О! пані, — сказала Європа, — гляньте тільки на килим!..
— Килим малювали тля герсога Дорлоніа, мого труга, і фін ввашав його занатто торогий, отже, я купив його тля фас, бо фі королефа, — сказав Нюсінжен.
Через щасливий випадок малюнок цього килима, що належав одному з ваших найкращих художників, пасував до примхливих китайських завіс. Стіни, розписані Шіннером і Леоном де Лора, являли очам грайливі сцени, відтінювані різьбленим ебеном, купленим на вагу золота у дю Соммерара[80]; воно утворювало панно, на якому скромно виблискувала проста золота сітка. Тепер ви можете уявити собі все інше.
— Це добре, що ви мене сюди привели, — сказала Естер, — мені треба буде щонайменше тиждень звикати до мого будинку, щоб не здаватись вискочнем...
— Мого бутинку! — радісно повторював барон. — Скашіть, фі бриймаете?
— Та звичайно ж так, тисячу раз так, дурна тварино, — сказала вона, посміхаючись.
— Тосить пуло б “тфарини”...
— Дурна — це для пестощів, — відповіла вона, дивлячись на нього.
Бідолашний хижак взяв руку Естер і поклав її собі на серце: він був достатньо твариною, щоб відчувати, але надто дурним, щоб знайти хоч слово.
— Тивіться, як фоно б’єтьзя... са отне маленьке пестливе слово, — сказав він.
І він повів свою богиню (“погиню”) у спальню.
— О, пані, — сказала Ежені, — ні, я не можу тут залишатись! Надто вже кортить лягти в це ліжко.
— Ну, — сказала Естер, — я хочу зробити щасливим чарівника, що робить такі чудеса. Слухай, мій товстий слонику, після обіду ми з тобою поїдемо в театр. Мені раптом дуже захотілося в театр.
Минуло саме п’ять років, як Естер востаннє була в театрі. Весь Париж ішов тепер до театру Порт-Сен-Мартен на одну з тих п’єс, яким талант акторів надає виразу жахливої реальності — “Річард Дарлінгтон”[81]. Як усі щирі натури, Естер так само полюбляла переживати здригання жаху, як і віддаватись сльозам зворушення.
— Ми поїдемо подивитись на Фредеріка Леметра, — сказала вона, — я обожнюю цього актора!
— Це дикий трама, — зауважив Нюсінжен, збентежений там, що треба буде показатись прилюдно.
Барон послав свого слугу взяти одну з двох літерних лож бельєтажу. Ось іще одна паризька риса! Коли успіх на глиняних ногах переповнює залу, завжди, проте, можна дістати літерну ложу за десять хвилин до підняття завіси; директори залишають її за собою, коли не трапиться, що її візьме яка-небудь пристрасть, на зразок Нюсінженівської. Ця ложа, так само як і делікатеси від Шеве, — податок, що його стягають з примх паризького Олімпу.
Про сервізи нема чого й казати. Нюсінжен нагромадив аж три сервізи: малий сервіз, середній і великий. Великий десертний сервіз був весь — тарілки й блюда — з карбованого позолоченого срібла. Щоб стіл не здавався заваленим коштовними золотими й срібними предметами, банкір додав до цих сервізів фарфор найчарівнішої крихкості, на зразок саксонського, який коштував дорожче за срібний сервіз. Щодо столової білизни, то саксонські, англійські, фландрські і французькі скатертини змагались досконалістю своїх витканих квітів.
За обідом настала черга барона дивуватись, куштуючи страви Азії.
— Росумію, — сказав він — чому фі її насфали Асією: це асіатська кухня.
— Ах, я починаю вірити, що він мене кохає, — сказала Естер Європі, — він сказав щось подібне до гострого слівця!
— Нафіть кілька слів! — зауважив він.
— Та він іще більше Тюркаре, ніж кажуть, — скрикнула реготлива куртизанка при цій відповіді, гідній уславленої наївності банкіра.
Страви були заправлені прянощами з розрахунком викликати в барона розлад шлунку, щоб він рано пішов додому; отже, це була єдина втіха, яку він отримав від першого побачення з Естер. На виставі він був змушений випити безліч склянок води з цукром, залишаючи Естер саму під час антрактів. Через збіг обставин, скоріш передбачений, ніж випадковий, на виставі були Туллія, Марієтта і пані Валь-Нобль. “Річард Дарлінгтон” мав той шалений і, треба визнати, заслужений успіх, який можна бачити тільки в Парижі. Дивлячись на цю драму, всі чоловіки розуміли, що можна викинути у вікно свою законну дружину, а всі жінки втішались, бачивши себе несправедливо пригніченими. Жінки казали: “Це вже занадто! Нами тільки нехтують, але це трапляється часто...”
Тим часом така красуня, як Естер, і в такому вбранні, не могла “блищати” безкарно в літерній ложі театру Порт-Сен-Мартен. Отже, вже під час другої дії в ложі танцюристок зчинилось щось подібне до революції, викликаної тим, що прекрасну незнайомку ототожнювали з Торпіль.
— Ого! Звідки ж вона взялась? — сказала Марієтта до пані Валь-Нобль, — я думала, що вона втопилась.
— Та чи це вона! Мені здається, що вона в тридцять сім раз молодша й гарніша, ніж шість років тому.
— Може вона зберігалась, як пані д’Еспар і пані Зайончек, у льоду, — сказав граф де Брамбур, що привів усіх трьох жінок на виставу в ложу бенуар. — Чи це не той “щур”, якого ви мені хотіли прислати, щоб підчепити мого дядю? — спитав він, звертаючись до Туллії.
— Саме так,