Буллет-парк - Джон Чівер

йшов на службу, дізнався в бюро довідок, що міс Вікторія Хезерстоун закінчила жіночий коледж Вассар і провадить шефську роботу в лікарні на Іст-Сайді. Одна з сценаристок-практиканток вчилася з нею й товаришувала з сусідкою по кімнаті. Бетману згодом вдалося потрапити на коктейль, де була й вона. Він запросив її повечеряти в ресторані й переконався, що чуття його не обманювало. Вона саме та, що йому судилась. Тиждень чи два Вікторія пручалася і, нарешті, здалась. Та з'явилася нова перешкода. Батько Вікторії — він присвятив себе вивченню творчості Антоні Треллопа — був надто старий і хворобливий, і вона боялась, що він загине без неї. Отож ладна була навіть скалічити собі життя, лиш би не мати на сумлінні його смерті. Жити йому зоставалось небагато, і Вікторія пообіцяла Бетману вийти за нього після смерті батька. На доказ цього зголосилася жити з ним на віру. Бетман торжествував. Одначе старий жив та й жив...

Бетман прагнув вінчання, йому хотілося, щоб їхнє співжиття було чистим і святим і щоб про нього знав увесь світ. Вікторія приходила до нього двічі на тиждень, та Бетман сумував. А тут ще старого звалив удар, і, за настійною вимогою лікарів, Вікторія вивезла його в Олбані, де у них була дача. Тепер могла жити, як хотіла, протягом цілих дев'яти місяців, за виключенням літа. Бетман і Вікторія одружилися й були щасливі. Одначе кожного року першого червня вона їхала на острів, де помирав старий, і поверталась лише у вересні. Батько й не відав про шлюб, і Бетману зась було її відвідувати. Він тричі на тиждень слав листи (до запитання), вона відповідала, хоч і не на кожен, бо що ж було писати: про тиск, температуру чи про нічне потіння старого... Щомиті здавалося, що він ось-ось помре. Бетман не смів з'явитись на острові. Тому місце її ув'язнення стало для нього чимось фантастичним, а три місяці без дружини — справжньою мукою.

Одного недільного ранку бідолаха прокинувся з такою тугою по дружині, що почав кликати: «Вікторіє! Вікторіє!» Він одягнувся й пішов до церкви, а після сніданку відпустив слуг та пішов гуляти. Було нестерпно жарко. З машини, що проїздила по набережній Іст-Рівер, долинув до нього власний голос, який вихваляв горіхове масло; і цей спів, визволяючись з вуличного шуму, краяв його душу, наче тяжке зітхання. Туга за дружиною, його єдиною коханою, цілком прибила бідолаху. Він сів у машину й поїхав до неї.

Переночував у Олбані й потрапив на острів уже десь опівдні. Він запитав у човняра, як туди потрапити.

— Раз у тиждень вона сама сюди приїздить,— розповів той.— За ліками й харчами. Та сьогодні навряд чи буде.

І човняр показав у бік острова, що ніби танув у озері за милю од пристані. Бетман узяв моторку напрокат і погнав до острова. Об'їхавши його, побачив затишну бухту й пристав. Прямо над головою височів старовинний котедж, мовби зумисне зведений для пожежі. Він геть почорнів од креозоту й до того ж був прикрашений бридким орнаментом. Над усім панувала кругла вежа, оточена перилами. Високі сосни ніби кутали її в морок, хоч навколо сяяло сонце, в будинку світилося.

Бетман піднявся на ганок і глянув крізь засклені двері: довгий коридор упирався в сходи, прикрашені двома колонами. На одній з них стояла потьмяніла од часу бронзова Венера. Вона тримала в руці канделябр із двома електричними свічками; вони горіли, щоб розігнати морок, в якому потопав будинок. На другій колоні стояв Гермес. Він теж тримав дві свічки. Заслана килимом підлога вела до вітража, скельця якого вигравали всіма барвами веселки. Бетман подзвонив, і, шкутильгаючи та тримаючись за поручні, вийшла покоївка. Вона глянула на нього крізь скло й замотала головою.

Він штовхнув двері, й вони відчинилися.

— Я Бетман. Я хочу бачити свою дружину.

— Не можна. Зараз не можна. Вона з ним.

— Мені конче треба її бачити.

— Не можна. Йдіть собі. Прошу вас...

В голосі її були благання й переляк.

Крізь віття сосен поблискувало озеро, спокійне й гладеньке, але шум вітру, що гуляв над верхівками, скидався на прибій; заплющивши очі, можна було уявити, що дім височить на кручі й під ним бушує море. Смерть, подумав він чи просто відчув, нагло вдерлася в царство кохання.

Могутні хвилі підхопили його, і він заспівав:

Вітре-вітровію, гуляєш ти на волі,

А ген гайок кудись біжить,—

Лиш ти, кохана, у в'язниці...

Чи то мелодія пасторалі, чи переконливі слова зачепили серце старої покоївки — вона стояла, мов закам'яніла.

Десь нагорі рипнули двері й почулися кроки. І вмить до нього збігла Вікторія та кинулась на груди. Ніколи ще не здавались такими солодкими її поцілунки!

— Їдьмо, — промовив він.

— Не можу, любий! Батько вмирає.

— Скільки вже разів це було...

— Ні, тепер уже напевне.

— Їдьмо!

— Не можу.

Він узяв її руку й повів за двері, а потім зеленою лукою до причалу. Вони мовчки перетнули озеро, сповнені такого почуття, що все навколо — й повітря, і сонячне світло — здавалось витесаним з мармуру. Бетман заплатив човняреві, всадовив її в машину і погнав додому. Він жодного разу навіть не глянув на неї, поки не виїхали на шосе. Тоді повернув голову, щоб помилуватись любими рисами. Й від того, що так нестерпно кохав її — ці білі руки, солом'яне волосся, усмішку,— машина раптом відмовилась йому підкорятись і вони потрапили під вантажник.

Вона одразу померла. А він провалявся вісім місяців у лікарні. Коли дозволили вставати, спробував заспівати. І — о диво! — голос його зберіг свою переконливість і принаду.

Тепер він оспівує політру для меблів та пилососи. Дурнички, здається, але тисячі жінок і чоловіків, підкорені його голосом, біжать до крамниць та розбирають геть усе, що треба й не треба.

IІІ

Коли місіс Перанджер заходить до клубу, вам забиває дух, наче перед жеребкуванням на бейсбойльний матч. Ось вона прямує до ресторану та, здибавши у дверях місіс Бібі, з якою співпрацювала колись у шпитальному комітеті, дарує тій миттєву й байдужу посмішку. А місіс Бінгер, що відчайдушно кличе її, махаючи рукою, ніби й зовсім не помічає. Місіс Еванс цілує легким доторком губів. Що ж до місіс Бад, у якої не раз обідала, то її мовби й на світі не існує. З пам'яті випали всі оті Райти, Наггінзи, Фрейми, Догани і