Буллет-парк - Джон Чівер

раз. Проте коли зайшов до вестибюля, здивувався, що він так схожий на всі інші. Підлога вимощена білими й чорними квадратами, фальшивий камін, два крісла, пейзаж у рамці — все таке знайоме і таке схоже на десятки вестибюлів, що в них доводилося бувати. Він запитав у ліфтера, чи тут мешкають Фулмери, той відповів, що тут, але повіз його не на десятий поверх, а в підвал. Може, у Фулмерів ремонт, подумав Ларрі, і до них краще підніматися вантажним ліфтом. Двері розсунулись, і він опинився в якомусь пеклі, де скрізь височіли баки на сміття, поламані дитячі візочки й труби, обмотані азбестом.

— Он у ті двері,— сказав ліфтер.

— Але чому я мушу підніматися вантажним ліфтом?

— Так треба.

— Щось я не розумію...

— Слухайте,— сердився вже той,— йдіть до вантажного ліфта, бо буде гірше. Вічно претесь, куди не слід! Управитель наказав доставляти пакунки чорним ходом — от і все.

— Та я ж не посильний... Я гість.

— А чому у вас пакунок?

— Це мій візитний костюм. Негайно підніміть мене до Фулмерів.

— Пробачте, містер, а я вважав вас посильним...

— Я член правління, — обурився Ларрі.— Ми будемо обговорювати біржеву операцію на чотири мільйони. Лише у мене дев'ятсот тисяч. Я живу в Буллет-Парку, в будинку на двадцять дві кімнати. У мене ціла зграя собак, двоє верхових коней і троє дітей, які вчаться в коледжах. У мене яхта — двадцять два фути! П'ять автомобілів!

— Господи! — пробелькотів ліфтер.

Вийшовши з ванни, Ларрі довго роздивлявся на себе в дзеркалі: чи не змінився він якимось чином?

Та обличчя було до того звичне, він щодня мив його й голив, що важко було щось розпізнати. За обідом теж нічого особливого не трапилось. Довго пили віскі. А Ларрі ніяк не міг оговтатись — спокою не давала ота причіпка ліфтера. Він поділився з гостем, що стояв поруч:

— Знаєте, мене сьогодні ліфтер прийняв за посильного.

Та гість чи то не дочув, чи не схотів чути, бо лиш лунко зареготав і одійшов. Ларрі дістав ще одного ляпаса: адже він звик, щоб його поважали.

Взявши таксі до Центрального вокзалу, він поспішив на поїзд, який, здавалося, тільки й годився, щоб підбирати всіляких п'яничок та бродяг. Огрядний кондуктор з трояндою на вилозі миттю підскочив до нього:

— Ну, що, ви все там же працюєте? — запитав.

— Еге ж,— одказав Ларрі.

— У Йорктауні, в пивничці?

— Ні, — Ларрі взявся обмацувати своє лице: може, за цей час воно змінилось?

— То, значить, у ресторації?

— Ні.

— От чудасія!— не вгавав кондуктор.— А я, побачивши форму, подумав, що ви офіціант.

Ларрі вийшов з поїзда о другій годині ночі. На стоянці зосталося дві-три машини. Він сів у свою — малолітражну європейської марки — й увімкнув фари; вони ледве блимали, а коли завів мотор, і зовсім погасли. За дві-три хвилини акумулятор сів. Додому було недалеко, і Ларрі з задоволенням пішов пішки. Він перетнув порожні вулиці та підійшов до воріт власного будинку. Зачиняючи їх, почув тупіт собачих лап і сапання багатьох псів — хтось, мабуть, випустив усю зграю.

Дружина, вважаючи, що він дома, загукала:

— Ларрі! Ларрі! Собаки у дворі! Ларрі! Вони когось опали!

Падаючи, він чув, як вона верещить, бачив, як спалахнули вікна. І це останнє, що йому судилося почути.

II

Після одруження Орвіл Бетман щоліта цілих три місяці нудився в Нью-Йорку, де мав просторе мешкання, гарну економку й численних друзів. Адже всі мужчини зносять самотність по-своєму. Одні шастають, мов голодні вовки, й, знаходячи собі партнершу, почувають не більше, ніж з'ївши пиріжок. Та Орвіл був не такий. Він кохав дружину, і тільки її. Любив її голос, лице, кожен рух, любив, коли вона поруч, навіть саму пам'ять про неї, коли розлучались. Він був гарний, і, щойно зоставався наодинці, жінки не давали йому проходу. Вони кликали його до себе, вдиралися додому, перестрівали в темних закамарках, а якось —.це було на пляжі в Іст-Хемптоні — одна навіжена хотіла здерти з нього труси. Та навіть тоді він зберіг вірність своїй Вікторії.

Бетман — співак. Голос у нього не сильний, зате переконливий. Колись, ще на початку кар'єри, він виступив з єдиним концертом та виконав пісні вісімнадцятого віку. Критика буквально знищила його. Тоді він кинувся до телестудії, де імітував голоси в мультфільмах. Та якось його попрохали заспівати рекламний куплет до нової марки сигарет. Усього-на-всього чотири рядки. Наслідок був несподіваний! Сигарети підвищили збут на вісімсот відсотків, а Бетман дістав винагороду в п'ятдесят тисяч доларів. Настирлива й переконлива інтонація його голосу здавалася неповторною, і вплив її був разючий. Що б він не вихваляв — крем до взуття, зубну пасту чи віск для підлоги,— сотні й тисячі піддавалися чарам і купували все що завгодно. Навіть маленькі діти й ті не витримували, коли чули його голос. Отож Бетман розбагатів. Робота здавалася йому приємною й необтяжливою.

Вперше він здибав свою майбутню дружину в автобусі на П'ятій авеню. Звечоріло, йшов дощ. І, ледве глянувши на струнку дівчину з солом'яним волоссям, Бетман був уражений та відчув пристрасть, якої ще ніколи не знав. Напад почуттів був до того навальний, що мусив зійти там, де й вона, і простувати за нею вулицею. Він страждав, як усі закохані, котрі бояться, що надмірний вияв почуттів та нагла увага, що її вони демонструють предметові свого кохання, можуть вважатися нахабством. Вона дійшла до дверей великого будинку й на мить затрималась під склепінням, аби струсити воду з парасольки. Він погукав:

— Міс?!

— Що?

— Мені потрібно сказати вам двоє слів.

— Про віщо?

— Мене звуть Орвіл Бетман. Я співаю рекламні куплети. Ви, мабуть, чули мене. Я...

Вона ковзнула по ньому поглядом і відвела очі. Тоді він проспівав своїм настирливим, чаруючим голосом:

Тільки наш засіб для миття

Поліпшить кожному життя?

Голос Бетмана, проти якого ніхто встояти не міг, зачепив дівчину, але якось поверхово.

— Я ніколи не дивлюсь телевізора,— одказала вона.— Що вам від мене треба?

— Я хочу одружитися з вами,— випалив він з переконанням.

Вона посміхнулась і шугнула до ліфта. За п'ять доларів швейцар назвав її ім'я та розповів, що знав. То була Вікторія Хезерстоун, яка мешкала з тяжко хворим батьком у 14-Б.

Вранці, коли