Буллет-парк - Джон Чівер
Дивно, чому він так зрадів — адже провадив аж надто вільне життя і нібито й не нуждався в постійній надії в'язня на втечу. Його уява відродила цілу низку басейнів, що ніби звивиста річка краяли округу. Він зробить відкриття, внесок до сучасної науки! Цю річку він назве Люсинда, на честь дружини. Недді не був дивак або блазень, проте він поклав собі завжди бути оригінальним, і в душі його витав образ людини, овіяної легендою. Який сьогодні день! Отож він мусить відзначити його своєю несподіваною мандрівкою!
Знявши з плеча светр, Нед пірнув у воду — він зневажав тих, хто довго не наважується,— й поплив кролем по два, а то й три гребки на видих, рахуючи про себе: «раз — два», «раз — два». Таким стилем важко долати відстані, але в басейнах свої звичаї, до того ж кроль був модним у світському товаристві. Ласка води і її пружність давали йому більш ніж насолоду, повертали в природний стан. Нед охоче зняв би й труси, але ж у таку даль голим не помандруєш. Перепливши басейн, він виліз на край — сходинок теж не визнавав — і Чимдуж побіг газоном: Люсинда погукала, куди він, і Нед відповів, що «попливе» додому.
Він добре бачив перед собою шлях, хоч карту його накреслив по пам'яті, вірніше в уяві. Спершу треба перетнути володіння Грехемів, Хаммерів, Лієрів, Хаулендів та Кросскапів. Потім перебіг Дітмар-стріт, ділянку Банкерів, затим — шмат суходолу, і — знову басейни: Леві, Уелчера, громадський — у Ланкастері, Хеллорана, Сакса, Бісвенгера, Шерлі, Еббота, Гілмартіна й Клайвда. День був чудовий, і Неду здавалось особливою ласкою долі, що живе в світі, так щедро напоєному водою. Він почував себе паломником, першовідкривачем, улюбленцем долі. Він знав, що на всьому шляху зустрічатиме друзів, адже обидва береги «Люсинди» заселені дружніми племенами.
Нед подолав живопліт, що відділяв землі Уестерхазі й Грехема, пройшов попід квітучими яблунями, повз накриття з помпою й фільтром та опинився біля басейну.
— Та це ж Недді! — вигукнула місіс Грехем.— Яка приємність! А я ще зранку добивалась до вас телефоном. Хочете випити?
Нед розумів, що йому, як затятому мандрівникові, доведеться всіляко уникати традицій і звичаїв тубільців. Йому не хотілося ображати Грехемів, але ж потрібно «пливти» все далі й далі! Перепливши басейн, він посидів на сонці з хазяями. Та ось до них під'їхали цілих дві машини, ущерть напхані знайомими. Під радісні вигуки й обійми йому вдалося непомітно вислизнути. Він обійшов дачу Грехемів, переплигнув загорожу з колючого дроту й, поминувши пустир, опинився біля басейну Хаммерів. Місіс Хаммер поралася біля клумби з трояндами і, підвівши голову, помітила плавця, проте не впізнала. Лієри зі своєї вітальні чули плескіт у басейні. Хаулендів і Кросскапів не було вдома. Нед перетнув Дітмар-стріт і побіг до Банкерів, у яких навіть на такій віддалі було чути гамір банкету.
Басейн Банкерів був на узвишші, й Неду довелося підніматися східцями до тераси, де зібралося товариство — душ двадцять п'ять — тридцять. Ніхто не купався, окрім Расті Тауерса, що лежав на гумовому матраці. О любі, затишні береги «Люсинди»! Біля вас збираються чоловіки й жінки, що не знають біди, і служники в білих куртках обносять їх джином з крижинками. Над головою, коло за колом, ніби дитина на гойдалці, кружляв учбовий літак. Неда пойняла така любов до всього, така глибока ніжність до всіх, що хотілося гладити й торкатися руками.
Десь далеко загуркотів грім.
Ініда Банкер гучно вітала Неда.
— Гляньте-но, хто до нас прибув! Яка приємність! Я мало не вмерла з відчаю, коли Люсинда сказала, що ви не прийдете...
Вона пробралася до нього крізь натовп і одвела до стойки; шлях їм заступали сім або вісім жінок, що їх треба було цілувати, і стільки ж чоловіків, яким він потиснув руки. Буфетник, знайомий йому за сотнями подібних збіговиськ, простягнув з усмішкою склянку коктейлю. Нед постояв трохи біля нього, щоб не встрявати в розмову з іншими та не затриматись. Помітивши, як його оточують, плигнув у воду й поплив. Потім обійшов манівцями Томлінсонів, колючий гравій боляче краяв підошви, та мандрівник мусить усе спізнати.
Гості купчилися біля басейну, вологий звук їхнього гамору вже затихав, а голос диктора з бейсбольного матчу дедалі дужчав. Недільний день переступив половину. Нед пропхався між машинами, в яких приїхали гості Банкерів, і вийшов на Елуайвзлейн. Йому трохи ніяково було в самих трусах, проте рух завмер, і він спокійнісінько дістався до Леві, на плоті яких висіла табличка: «Приватне володіння. Постороннім не заходити», а поряд скринька з великим отвором для «Нью-Йоркс таймс». Всі вікна їхнього великого будинку повідкривані навстіж, та жодної тобі ознаки життя — навіть собака не загавкав. Нед обійшов будинок і спустився до басейну, де виявив сліди нещодавнього перебування родини Леві: у дальному кінці, вірніше в альтанці, уквітчаній японськими ліхтариками, зосталися на столі тарілки й безліч порожніх пляшок. Допливши туди, він налив собі з пляшки якоїсь бурди. Це вже сьогодні, мабуть, п'ята, хоч він не проплив ще й половини «Люсинди»...
Наближалась гроза. Місто з купчастих хмар піднялося ще вище, небо почорніло. Знову вдарив грім. Червоний літак досі кружляв у високості, й здавалося, ось-ось пролунає заливчастий сміх пілота, який насолоджується чудовим днем. Та грім не вщухав, і літак поспішив сідати. Десь пролунав гудок паровоза, і Нед похопився: «Котра година?» П'ята, а може, й шоста. Він уявив собі людей на платформі, що ждуть прибуття місцевого поїзда: офіціанта в смокінгу під дощовиком, карлика з квітами, загорнутими в газету, і жінку з патьоками сліз на обличчі. Зовсім споночіло, настала хвилина, коли нестямна пісня птахів у бурхливому морі — небі — одверто віщувала грозу. Десь зовсім близько, з вершечка могутнього дуба, линула вода ніби хтось раптом одкрутив кран. І тоді всі дерева зашуміли водограєм... Чому він так любить грозу? Чому завжди хвилюється, коли в двері вдирається шум вітру і дощу? Чому серце його щиро відгукується на перший поклик бурі, ніби вона несе йому радість і щастя?..
Нед переждав у альтанці. Після грози
