Буллет-парк - Джон Чівер
В басейні Уелчерів не було води. Це засмутило Неда; він почував себе, як той дослідник, що сподівався натрапити на могутню ріку, а віднайшов лише мертве її русло. Кожен їде кудись на літо, але навіщо ж спускати воду? Що Уелчери виїхали, сумніву не було: все спорядження накрито брезентом, купальня на замку, віконниці в будинку зачинено. Обійшовши навкруги, Нед побачив табличку: «Продається». Коли ж це він востаннє здибався з Уелчером? Вірніше, коли вони з Люсиндою відмовились од їхнього запрошення на обід? Здається, тиждень тому... Невже йому зраджує пам'ять? Чи то він так вишколив її, навчивши одкидати все неприємне?
Десь неподалік грали в теніс. Це підбадьорило, розвіяло гнітюче передчуття і надало сил продовжувати мандрівку, не дивлячись на холод і похмуре небо. Адже це його день — день, коли Нед Мерріл перепливає округу! І він вирушив у найтяжчу путь.
Якщо ви того вечора каталися в машині, то, напевно, побачили його на обочині шосе № 424, як він стояв голий, чекаючи, щоб перебігти. «Хто це? — подумали ви.— Жертва бандитського нападу чи автокатастрофи? А може, якийсь навіжений?» Самотній і нещасний, стояв він, зносячи кпини, що сипались з усіх машин, стояв босий серед ганчір'я, битого скла й бляшанок з-під консервів. Вирушаючи, знав про цей перехід. І все ж реальність приголомшила його — стільки машин у похмурому надвечір'ї...
Хтось запустив у нього пляшкою з-під пива — всі кепкували й збиткувалися, а він мовчав. Можна, звичайно, повернутися до Уестерхазі, де його Люсинда. Він же не давав нікому якихось клятв чи обіцянок і навіть сам собі нічого не загадував. То чому ж він, прихильник здорового глузду й ненависник тупої впертості, чому не поверне назад? Навіщо йому йти далі, навіть важачи життям? Адже все це лише жарт, витівка, і не може бути, щоб п'яний бред так заволодів ним і підкорив...
Старий, що вів машину з швидкістю п'ятнадцять миль на годину, дозволив Неду перебігти до зеленої смуги, яка ділила шосе навпіл. Тепер його опали ті, що рухались на північ. Та хвилин за десять вдалося проскочити. Він рушив до висілка Ланкастер, де розміщався Спортивний центр із кортами для гандбола й громадським басейном.
Вода тут, як і в Б анкерів, відлунювала, хоч голоси звучали дужче й пронизливіше. Скрізь був порядок і жорстокі вимоги. На воротях висіло оголошення: «Всі, хто користується басейном, зобов'язані: перш ніж заходити в воду прийняти душ; вимити ноги у ножній ванні та мати при собі опізнавальний жетон». Нед зайшов у душ, сполоснув ноги у мутному розчині; ядучий сморід хлору шибонув йому в ніс, коли вийшов на край басейну, що нагадував раковину. Двоє рятівників, кожен із своєї вежі, через рівні проміжки часу свистіли в поліцейські сюрчки та через гучномовці ображали купальників. Нед із сумом пригадав розкішний басейн Банкерів; заходячи в мутну воду, він почував себе загубленим серед цієї маси безликих купальників і навіть боявся втратити свою особистість, своє багатство та інші переваги. Але пригадав, що він дослідник, мандрівник, який просто-напросто потрапив у багно на повороті «Люсинди». Скривившись, він пірнув у хлористу масу й поплив, тримаючи високо голову, щоб не наскочити на інших. Проте це нітрохи не зарадило — на нього бризкали, його штовхали й били ногами. А в кінці басейну хтось грубо окликнув:
— Ану ти, без жетона, виходь!
То був один із рятівників. Нед виліз і пішов крізь густу пелену хлору, переліз огорожу, поминув корти для гандбола й, перебігши дорогу, опинився в парку Хеллоранів. Лісова смуга була захаращена буреломом, і він колов собі ноги, перечіплювався через гілляки, аж поки не досяг живоплоту й газону, що оточували басейн.
Хеллорани були його друзі. Старі й дуже багаті, вони вважались реформаторами й упивалися славою співчуваючих до комуністів. Хоч насправді були до них байдужі, та коли хтось — а таких багато! — звинувачував їх у антидержавній діяльності, вони аж мліли од задоволення. Букова огорожа геть пожовтіла — мабуть, поїдає грибок, як отого клена в садку Леві, подумав Нед. Щоб попередити Хеллоранів, він двічі вигукнув: «Хелло!» Адже вони зовсім не визнавали купальних костюмів. Одверта безсоромність була одним із виявів їхнього прагнення до реформ, що не знало жодних компромісів: переступаючи лаз у живоплоті, Нед — з чемності — зняв труси.
Місіс Хеллоран, сива, огрядна жінка, спокійнісінько читала «Таймс». Містер Хеллоран виловлював листя з басейну. Вона нітрохи не здивувалась появі Неда і ніби навіть зраділа. Їх басейн живився од природного ручая. Тут не було ні помпи, ні фільтра, а вода така ж золотава, як і в ручаї.
— Я долаю округу плавом,— пояснив Нед.
— Невже? — вигукнула місіс Хеллоран. — Хіба це можливо?
— Так, я доплив сюди од Уестерхазі. Милі чотири подолав.
Він поклав труси на борт і трохи поплавав. А виходячи з води, почув знову її голос:
— Ми так засмутилися, Нед, коли почули про ваше нещастя...
— Яке нещастя? Я не відаю, про що ви кажете.
— Ми чули, що вам довелося продати будинок, і ваші дівчатка...
— Я нічого не продавав, а що стосується дівчаток, то вони дома.
— Авжеж,— зітхнула місіс Хеллоран.— Я розумію...
В повітрі розлилася дивна меланхолія, і Нед поспішив розпрощатися:
— Дякую за водичку. Я вже, мабуть, попливу.
— Щасливої дороги.
За живоплотом він натягнув труси і раптом помітив, що вони стали йому завеликі,— невже він схуд за півдня? Бідолаха втомився й хапав дрижаки, оті голі Хеллорани гнітюче вплинули на нього. Чи ж міг він уранці, бадьоро ковзаючи вниз поручнями, або пізніше, гріючись у ласкавих променях сонця біля басейну Уестерхазі, хоча б уявити собі, що таке плавання виявиться йому не під силу? Руки судомило, ноги здавалися гумовими й боліли в суглобах. А найбільше дошкуляв холод, що пронизував до кісток, і здавалось, йому вже ніколи не зігрітись. Кругом