Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

Він зігнувся над валізою та зненацька випростався. А що, як це пастка? Може, поліція просто приспала його пильність, дозволивши без жодних підозр поїхати до Сицилії? Хитрий негідник, той офіцер. Він одного разу назвав своє прізвище. Як там його? Равіні? Роверіні? З іншого боку, яка їм від цього користь? Він сказав їм, куди збирався поїхати. Він не мав наміру нікуди тікати. Він лише хотів забратися з Рима. Якомога швидше! Він закинув до валізи останні речі, ляснув кришкою і закрив її.

Знову цей телефон! Він шарпнув слухавку.

— Pronto?

— Ох, Дікі… — видихнув жіночий голос.

Мардж, і, судячи з гарного звуку, вона була у вестибюлі готелю. Спантеличений, він відповів голосом Тома:

— Хто це?

— Це Том?

— Мардж! Ой, привіт! Де ти?

— Я унизу. Дікі в номері? Можна мені піднятися?

— За хвилин п’ять, — засміявся Том. — Мені ще треба одягнутися. — Службовець рецепції завжди відсилав відвідувачів до телефонної будки, тож він не зможе підслухати їхньої розмови, подумав Том.

— Дікі в номері?

— Ні, його зараз немає. Він вийшов десь півгодини тому, але мав би от-от повернутися. Я знаю, куди він пішов, якщо раптом ти хочеш знайти його сама.

— Куди?

— До вісімдесят третього поліційного відділку. Ой, вибач, я помилився, до вісімдесят сьомого.

— У нього якісь проблеми?

— Ні, просто відповідає на питання поліції. Його запросили туди на десяту. Дати тобі адресу? — Він жалкував, що почав говорити власним голосом, адже міг би з легкістю удати із себе службовця готелю чи якогось приятеля Дікі, і сказати їй, що він пішов кудись на цілий день.

Мардж невдоволено зітхнула.

— Ні, я почекаю на нього.

— Ось та адреса! — вигукнув Том, ніби щойно знайшов її. — Віа Перуджо, двадцять один. Ти знаєш, де це? — Том і сам достеменно не знав, але хотів спрямувати її в протилежному напрямку від «Американ Експресс», куди він якраз збирався, щоб перед від’їздом забрати пошту.

— Я не хочу нікуди йти, — сказала Мардж. — Якщо можна, я піднімуся до тебе й зачекаю на нього в номері.

— Насправді… — Том засміявся своїм характерним сміхом, добре знайомим Мардж. — Справа в тому, що з хвилини на хвилину до мене мають прийти. Це ділова зустріч. Стосовно роботи. Віриш чи ні, але твій старий знайомий Том Ріплі намагається знайти роботу.

— Зрозуміло, — відказала Мардж без найменшого інтересу. — Ну, то що там з Дікі? Чого від нього хочуть у поліції?

— Ой, це все через те, що того дня він трохи випивав разом із Фредді. Ти ж бачила газети, правда? Журналісти роздули цю історію тільки тому, що поліція досі не має жодних зачіпок чи підозрюваних.

— Як давно Дікі мешкає у цьому готелі?

— Тут? Усього одну ніч. Я був на півночі, та, коли дізнався про Фредді, одразу ж повернувся до Рима, аби побачитися з Дікі. Я б ніколи не знайшов його, якби не поліція!

— Навіть не кажи! Я не знаходила собі місця і сама мусила звернутись до поліції! Я так хвилювалася, Томе. Він міг би принаймні зателефонувати… до Джорджіо чи ще до когось…

— Я дуже радий, що ти приїхала, Мардж. Дікі страшенно втішиться, коли побачить тебе. Він переживав, що ти можеш подумати, коли побачиш газети.

— Справді? — недовірливо запитала Мардж, але з голосу було чути, що вона задоволена.

— Може, зачекаєш на мене «В Анджело»? Це бар навпроти готелю наприкінці вулиці, що веде до сходів на площі Іспанії. Я спробую вислизнути за хвилин п’ять, і ми з тобою посидимо за коктейлем або чашечкою кави, домовились?

— Добре, але ж у готелі теж є бар.

— Я не хочу, щоб мій потенційний начальник бачив мене в барі.

— Гаразд. То, значить, «В Анджело»?

— Ти не пропустиш його. Пройдеш вулицею прямо, бар навпроти готелю. До зустрічі.

Том обернувся і пішов допаковувати валізи. Він майже закінчив, залишились тільки пальта, що висіли в шафі. Він набрав рецепцію і попросив приготувати йому рахунок, а також надіслати посильного по його валізи. Склав валізи одну на одну та спустився сходами у вестибюль. Він хотів перевірити, чи Мардж досі тут, чекає на нього, чи, може, телефонує ще кудись. Вона не могла бути тут, коли приходила поліція, подумав Том. Між відходом полісменів та її дзвінком минуло щонайменше п’ять хвилин. Він надягнув на голову кашкет, щоб приховати своє висвітлене волосся, накинув новий дощовик, натягнув на обличчя скромний і трохи боязкий вираз, притаманний Тому Ріплі.

У вестибюлі її не було. Том сплатив рахунок. Службовець вручив йому ще одну