Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

Може, йому вдасться ще сьогодні покинути Рим. О десятій він зателефонує до відділку й усе з’ясує.

Він замовив у номер чашечку лате з булочками й попросив принести йому ранкові газети. На його превеликий подив, у жодній із них не згадувалося про справу Майлза чи знайдений у Сан-Ремо човен. Він стривожився і налякався, його охопило те саме відчуття, що й учора вночі, коли йому ввижалося, ніби в номері був Дікі. Він швиргонув газети на крісло.

Озвався телефон, і він миттю кинувся до нього. Це Мардж або поліція, подумав Том.

— Pronto?

— Pronto. Унизу на вас чекають двоє синьйорів з поліції.

— Добре. Передайте їм, щоб піднялися до мене в номер.

За якусь хвилю він почув у коридорі їхні кроки. Зайшов той самий старший офіцер, який приходив до нього вчора, але з іншим молодим напарником.

— Boun giorno, — люб’язно привітався офіцер і легенько кивнув.

— Buon giorno, — відказав Том. — У вас є якісь новини?

— Ні, — відповів полісмен із питальною інтонацією. Він сів на стілець, який запропонував Том, і відкрив свій коричневий шкіряний портфель. — У нас з’явилась ще одна обставина. Ви також товаришуєте з американцем на ім’я Томас Ріплі?

— Так, — підтвердив Том.

— Ви знаєте, де він?

— Здається, десь місяць тому він повернувся до Америки.

Офіцер звірився зі своїми паперами.

— Зрозуміло. Це потрібно перевірити в інформаційному відділі Сполучених Штатів. Бачте, ми намагаємось знайти Томаса Ріплі. Ми підозрюємо, що він може бути мертвий.

— Мертвий? Чому?

Після кожної фрази офіцер легенько стискав губи, заховані під густими сріблисто-сірими вусами, так, що здавалося, ніби він посміхався. Учора його теж трохи спантеличила ця дивна посмішка полісмена.

— У листопаді ви разом із ним були в Сан-Ремо, чи не так?

Виходить, поліція таки перевірила готелі.

— Так.

— Де ви бачилися з ним востаннє? У Сан-Ремо?

— Ні, після того я бачився з ним у Римі. — Том пригадав, що Мардж знала, що з Монджибелло він вирушив до Рима, аби допомогти Дікі трохи обжитися.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Не певен, що зможу назвати вам точну дату. Мабуть, близько двох місяців тому. Здається, у мене десь має бути листівка з… з Генуї. Він написав, що збирається повернутися до Америки.

— Здається?

— Я точно її отримував, — сказав Том. — Чому ви думаєте, що він мертвий?

Офіцер підозріливо глянув на свої папери. Том перевів погляд на молодого полісмена, який, схрестивши на грудях руки, сперся на комод і байдуже дивився на нього.

— У Сан-Ремо ви каталися разом із Томасом Ріплі на човні?

— На човні?

— На маленькому моторному човні? Навколо порту? — стишив голос офіцер, міряючи його поглядом.

— Здається. А, так, пригадую. А що?

— Нещодавно знайшли затонулий човен із якимись плямами на дні, які можуть бути кров’ю. Він зник двадцять п’ятого листопада. Того дня ви з синьйором Ріплі були в Сан-Ремо. — Офіцер не відводив від нього очей.

Ця поблажливість його погляду ображала Тома. Це було несправедливо. Том докладав неймовірних зусиль, аби триматися як належить. Він спробував подивитися на себе та всю цю сцену збоку. Він навіть виправив свою позу, розслабився і ніби знічев’я поклав долоню на бильце ліжка.

— Але в тій поїздці з нами нічого не трапилося. Ніяких катастроф.

— Ви повернули човна?

— Звісно.

Офіцер продовжував міряти його поглядом.

— Просто після двадцять п’ятого листопада синьйор Ріплі не реєструвався у жодному готелі.

— Справді?.. Ви давно його шукаєте?

— Не так давно, щоб прочесати найменші селища по всій країні, але ми перевірили всі готелі в найбільших містах. Ми помітили, що з двадцять восьмого по тридцяте листопада ви перебували в готелі «Гесслер», а тоді…

— Том не був зі мною у Римі… тобто синьйор Ріплі. Десь у той час він повернувся до Монджибелло й кілька днів провів там.

— А де він зупинився, коли приїхав до Рима?

— У якомусь невеличкому готелі, точно не пригадую у якому. Я не відвідував його.

— А де були ви?

— Коли?

— Двадцять шостого й двадцять сьомого листопада, одразу після повернення з Сан-Ремо.

— У Форте-дей-Мармі, —