Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

— Добре. О котрій?

— Близько шостої.

— Домовились. Тримайся, Дікі.

— Ти теж.

— До зустрічі, — тихо додав Вен.

Том поклав слухавку. Складалося враження, що під кінець розмови Вен ледь не розплакався.

— Pronto? — сказав Том, клацаючи телефоном, щоб зв’язатися з готельним оператором. Він попросив передати на рецепцію, щоб його не з’єднували ні з ким, окрім поліції, і щоб не пускали до нього жодних відвідувачів. Жодних, хто б там що не казав.

Після того телефон більше не дзвонив. Близько восьмої, коли вже стемніло, він спустився, щоб придбати вечірню газету. Роззирнувся невеликим вестибюлем, не оминув і готельного бару, що знаходився поруч, вишукуючи очима когось, хто міг би бути Веном. Він був готовий до будь-чого, навіть побачити тут Мардж, однак не зустрів бодай когось схожого на перебраного в цивільне полісмена. Він придбав вечірні газети й сів читати їх у невеличкому ресторані недалеко від готелю. У поліції досі не було ніяких зачіпок. Він дізнався, що Вен Гоустон, двадцять вісім років, був близьким другом Фредді, і вони разом приїхали з Австрії до Рима, а потім мали вирушати до Флоренції, де, за словами журналістів, обидва мешкали. Поліція допитала трьох італійських юнаків — двох вісімнадцяти й одного шістнадцяти років — за підозрою у скоєнні «страшного злочину», та невдовзі їх відпустили. Том утішився, коли прочитав, що в «чудовому “Фіаті 1400” з відкидним верхом» не вдалося знайти свіжих чи придатних для ідентифікації відбитків пальців.

Том неквапливо їв свою costoletta di vitello[64], потягував вино й ретельно проглядав усі колонки в пошуках найсвіжіших новин, які італійські газети часом додавали в останню хвилину. Однак нічого нового в справі Майлза не було. Аж раптом на останній сторінці однієї з газет він прочитав:

BARCA AFFONDATA CON MACCHIE DI SANGUE TROVOTA

NELL’ ACQUA POCA FONDO VICINO SAN REMO[65]

Він швидко прочитав повідомлення, наляканий куди більше, ніж тоді, коли тягнув сходами тіло Фредді, чи тоді, коли до нього приходили полісмени. То був наче фатум, ніби кошмар, який став реальністю. Самі слова заголовку наганяли на нього жаху. Човен описувався до найменших деталей, і враз у нього перед очима з’явилася картина. Дікі сидить на кормі човна й посміхається, а тоді його тіло занурюється у воду, здіймаючи міріади бульбашок. У повідомленні лише припускали, що плями, виявлені на дні човна, ймовірно, були від крові. І жодного слова про те, що поліція чи хтось там ще, будуть із цим робити. Але поліція, певна річ, буде щось робити, подумав Том. Власник човнів, либонь, зможе назвати точний день, коли зник його човен. Тоді поліція може перевірити всіх, хто того дня зупинявся у місцевих готелях. Власник човнів може навіть пригадати, що двоє американців винаймали моторний човен, але так і не повернулися. Якщо поліція не забариться перевірити готелі, то їм одразу ж упаде в очі ім’я Річарда Ґрінліфа. У такому разі, що тут гадати, усі вважатимуть, що Том Ріплі зник безвісти або його могли того дня убити. Думки Тома розлетілися у кількох напрямках: припустімо, поліція почне шукати тіло та знайде Дікі. Вони вважатимуть його Томом Ріплі. Дікі стане підозрюваним у вбивстві. Як наслідок, Дікі запідозрять ще й у вбивстві Фредді. Не мине й дня, як Дікі перетвориться на «схильного до убивства суб’єкта». З іншого боку, власник човнів може й достеменно не пам’ятати, коли зник той човен. А навіть якщо й згадає, то поліція може й не перевіряти готелі. Може, італійська поліція й не зацікавиться цією справою. Може так, а може, й ні.

Том склав газету, заплатив за вечерю і вийшов з ресторану.

Повернувшись до готелю, він запитав на рецепції, чи були для нього якісь повідомлення.

— Si, signor. Questo e questo e questo…[66] — Службовець розклав їх перед ним на стійці, як картярі викладають козирі.

Два повідомлення від Вена, одне від Роберта Ґілбертсона (треба зазирнути до записника Дікі й перевірити, чи є там Роберт Ґілбертсон). Ще одне від Мардж. Том узяв папірець і уважно прочитав написане італійською: синьйорина Шервуд телефонувала о третій тридцять п’ять пополудні й буде телефонувати знову. То був міжміський дзвінок із Монджибелло.

Том кивнув і забрав усі записки.

— Дуже вам дякую. — Йому не сподобався погляд, яким його зміряв службовець готелю. Ці італійці збіса цікаві до чужих справ!

Нагорі він сів у крісло, зсутулився, запалив цигарку й поринув у роздуми. Він намагався обміркувати, що може статись, якщо він нічого не робитиме, і до чого він може призвести своїми діями. Дуже ймовірно, що Мардж приїде до Рима. Напевне вона зателефонувала до римської поліції, аби дізнатися його адресу. Якщо вона приїде, йому доведеться зустрітися з нею в ролі Тома і, як то було з Фредді, спробувати переконати її, що Дікі ненадовго поїхав. А якщо не вдасться… Том знервовано потер долоні. Треба уникнути зустрічі з Мардж, та й по всьому. Особливо зараз, коли випливла та справа з човном. Якщо він зустрінеться з нею, усе піде шкереберть. Крах його старанням! А якщо він зможе тихенько відсидітись, то все може минутися. Це тимчасово, подумав Том, невеличка кризова