Сюрпризи долі - Єва Гата

Кому ж вилити душу? Навіть найближчій подрузі ризиковано зізнатися. Звичайно, та уважно вислухає і дасть слушні поради, та потім стане володаркою таємниці, а це небезпечно. Ніхто не гарантує, що найближча приятелька в один прекрасний момент не перетвориться на запеклого ворога, і тоді в її руках опиниться могутня зброя.

Марина із кожним днем щораз більше тужила за Вітасом. Вона й сама вже не знала, що до нього почуває.

«Ми ще кудись із ним поїдемо, — розмірковувала, — що не кажуть, а мати багатого коханця не так уже й погано».

Минуло понад три місяці. Вітас телефонував майже через день.

— Я так за тобою скучив, — часто повторював, — потерпи ще трохи, і ми будемо разом. Я відчуваю тебе поруч кожної ночі. А ти мене відчуваєш?

— Так, я за тобою скучила, — відповідала.

— Я вже майже чотири місяці без тебе, мила. Хочу негайно бачити тебе.

Вони завжди довго розмовляли про всяку всячину. Він розпитував про її справи, розповідав про свої плани і наміри. Треба ще трішки почекати і вони разом займуться мережею аптек.

Одного разу Вітас повідомив:

— Незабаром я зміню номер стільникового телефону. Не хвилюйся, якщо день-другий не телефонуватиму. Маю екстрені справи. Та я тобі обіцяю, що дуже скоро обов’язково кудись поїдемо.

— Куди?

— Туди, де ти будеш щасливою.

— Гаразд, — радісно відповіла Марина, — а як там наш бізнес?

— Намагаюся прискорити події, мені вже не терпиться тримати тебе у своїх обіймах. Ти думаєш про мене?

— Так.

— Я хочу, щоби моє життя тебе так само хвилювало, як і твоє мене, — промовив Вітас.

— А тепер ти куди поспішаєш, якщо не секрет? — запитала.

— Жінка вже дістала мене, хоче проводити наді мною експерименти.

— А ти що, крілик? — засміялася Марина.

— Якби її воля, то перетворила б і віддала на досліди.

— Що ж вона хоче з тобою зробити?

— Не хвилюйся, вона не має на мене жодного впливу, і до наших стосунків їй зась.

— Вона про щось здогадується?

— На щастя, ні. Я знаю, що таке конспірація і як нас оберегти.

— Не телефонуй так часто до мене, щоб вона не здогадалася.

— Покладися цілком на мене, і все буде гаразд.

Згодом Марина не могла собі пробачити, що не звернула уваги на його слова про «експеримент», бо відтоді дзвінки припинилися. Вітас зник, мов крізь землю провалився.

Марина не знаходила собі місця. Яка причина такої дивної поведінки? Одного разу навіть набрала номер приймальні і попросила пана Арраса до телефону. Секретарка вимагала назватися, але Марина не хотіла відкриватися, тому вигадала, що телефонують з університету у справі майбутнього семінару. Лише після цього почула льодяним голосом у відповідь, що шеф на нараді. Отже він живий і здоровий, і нічого йому не бракує. Розлюбив, чи знайшов іншу? Правду кажуть: не варто довіряти «щирим» словам чоловіків.

«Де я помилилася?» — задавала одне і те ж питання і не мала відповіді. Гіркота безнадійної втрати огортала душу. Що він з нею зробив? Пригрів лагідними словами, змусив повірити у свої почуття, а тоді цинічно покинув. Забув, паскудник, що треба нести відповідальність за тих, кого приручають?

Марина потребувала комусь вилити свої переживання, та не мала кому. Проблема полягала в тому: приятельок багато, а сердечних — жодної. «Піти до ворожки» — виникла думка, та в останню хвилину відкинула і її — боялася почути очевидні речі.

— Прийшло і пішло, — продовжувала себе вмовляти, і одразу ставало ще паскудніше на душі. Її вже не хвилювала обіцяна співпраця і примарні семінари, лише б ще хоч раз відчути поруч цього чоловіка.

Марина вже не наважувалася зателефонувати у приймальню, та й навіщо, якщо він не хоче її бачити. «Найкраще залишити усе таким, як є, Вітас не повинен знати, що я за ним сумую, — вирішила остаточно для себе. — Час вилікує усі рани.»

Так минули понад три місяці. Усі сподівання розчинилися, лише залишився пригірчений присмак. Марина вмовляла себе, що ніколи не кохала Вітаса, а їхні стосунки зайві і небезпечні для обох родин. Та це був самообман. Вона марила тим вольовим голосом, і їй потрібні були вже ті дзвінки, хоча б для того, щоб упевнитися, що він справді був у її реальності, а не є вигадкою фантазії. Виявляється, не так легко забути чоловіка, з яким була близькою. Між ними утворилася невидима міцна ниточка, що надійно сплутала і не відпускала.

Марина вирішила заповнити ввесь свій час роботою і домашніми справами, щоб відволіктися від надокучливих думок. Та чим більше хотіла забути, тим нахабніше спогади поверталися. Миючи вікна вона згадувала вітражі Альфонса Мухи, а готуючи обід — запашне коліно у празькій пивничці. Подорож до Праги перетворилася на прекрасний сон, який раптово закінчився і більше ніколи не повториться. «Що трапилося?» — не давала спокою думка. Чи є шанс повторити його ще раз? Та тверезий розум підказував, що минуле кануло у Влтаву, і вороття не буде. «Викреслити назавжди і забути», — вирішила і заплакала.

Раптом пригадала Олену. Аж тепер Марина зрозуміла чужу біду. Колись їй здавалося, що щиро допомагає подрузі своїми порадами, та це було звичайнісіньке фарисейство без крихти співчуття. Хіба хто зрозуміє чужий біль, не відаючи сам його щему? «Я погана подруга, — призналася собі. — Які жахіття перейшла Олена! Наскільки важче пережити зраду чоловіка, якому присвятила все своє життя, ніж розрив із коханцем.» Марина відчула жагуче бажання покаятися перед подругою. Мов за наказом відклала недомиту тарілку і набрала потрібний номер.

— Слухаю вас, —