Сюрпризи долі - Єва Гата
Марина крутнулася на інший бік і міцно заплющила очі, намагаючись заснути, та сон не брав. Думками раз у раз поверталася до Вітаса. Чому він обрав саме її? Приємно бути коханою і бажаною. Вона вперше відчула себе справжньою жінкою. Обійми цього славетного чоловіка, якому поклонялася вся столиця, були особливо солодкі.
З одного боку можна пишатися такою надмірною увагою, а з іншого — на устах відчувався гіркий присмак брехні. Він нагадував їй, що не лише зраджує Олеся, а й є нечесною щодо Вітаса, якого все ж таки не кохає. Як назвати такий вчинок? Кохання виправдало б усе, а якщо його немає — такі стосунки нагадують ярмарок, де все продається і купується.
— Ось мене і купили! — вирвалося мимовільно. Марина закрила двома руками рот.
— Ти щось сказала? — прокинувся Вітас, — спи, завтра у нас грандіозна програма, — обняв її своїми міцними руками.
— Мені щось душно, — спробувала виборсатися з його обіймів.
— Я повинен весь час тебе відчувати, — промовив крізь сон, — тепер ти моя навіки.
Вирішила вдати, що не чує. Невдовзі Вітас знову солодко посапував, а Марина далі крутилася з боку на бік, намагалася рахувати слонів, однак заснути вдалося аж під ранок.
— Сьогодні субота, і ми будемо вештатися містом. Я зроблю тобі невеличку екскурсію, а потім впадемо в якійсь пивничці і замовимо печене коліно з пивом, — під час сніданку сповістив Вітас.
— Гаразд, — усміхнулася Марина, — я вся у твоїй владі.
Вони швидко поснідали, зібралися і вийшли на мокру бруківку Градчан.
— Куди йдемо?
— До Карлового мосту. Не заперечуєш?
— Тобі краще знати.
— Я тобі розповім про нього. Колись він називався Юдифин, бо був побудований на честь дружини короля Владислава І у 1172 році. У ХІV столітті міст вщент знищила повінь, і лише 1357 року його відбудував Карл ІV. Відтоді Прага дуже змінилася, а ця велична споруда так і залишилася незмінно улюбленим місцем городян. Немає у світі міцнішого мосту, бо для його відбудови вапно замішували на яйцях. Уяви, скільки їх потребували для шістнадцяти перекриттів і опор. Яйця збирали з усієї Праги та її околиць. Крім того, люди пересилали їх з різних кінців Чехії з превеликою охотою. А коли привезли цілий віз із Вельвара, то всі дуже сміялися. Виявилося, що вся копа зварена на круто.
— Смішна історія.
— О, міст знає не одну, — загадково примружив очі Вітас.
— Тут стільки цікавих скульптур.
— Спочатку був лише дерев’яний хрест. Скульптури з’явилися значно пізніше. Одна з них — Святий Віт з лагідними левами.
— Хіба ці тварини такими бувають?
— Святого Віта вкинули до клітки з голодними левами, та вони лягли біля його ніг і почали облизувати стопи.
— Ти багато знаєш.
— Невже? Ніколи не звертав на це уваги.
— А скільки відає ця ріка! — схилила голову над Влтавою Марина.
— Навіть важко уявити. Знаєш, вона має свого перевізника.
— Я його не бачу.
— Його можна зустріти лише опівночі.
— Який же він?
— Є одна стара легенда. На протилежному від собору святого Віта березі ріки розлігся «сад мертвих» — єврейський цвинтар. Далеко в затінку густих кущів є покинута могила. В ній похований єврей, який зрадив своїй вірі, прийнявши християнство. Він став священиком, а з часом навіть отримав чин капелана собору святого Віта. Коли надійшов його останній час, згадав про своє походження і забажав лежати у «саду мертвих» празького гетто.
— А чому? Перехотів бути християнином?
— Річ у тому, що на тому цвинтарі лежала дівчина, яку він палко кохав усе життя. Отож капелан закінчив свої дні як іудей. Євреї його поховали, як і заповів, — поруч із коханою. Та біда в тому, що після смерті спокою він так і не отримав. Кожну ніч капелан піднімався з могили і йшов до Влтави. Біля човна його чекав страшний перевізник у вигляді скелета. Щоночі вони перепливали річку, виходили з човна і йшли разом до замку в собор святого Віта. Єврей-священик сідав за орган і грав, а скелет дув у міхи. Через покаяльні псалми нещасний благав Бога про прощення, та Господь його не чув. Після перших півнів орган замовкав, а органіст сумно повертався до річки. Скелет перевозив його назад до цвинтаря, щоб наступної ночі знову повернути в храм святого Віта.
— Ще одна історія, а відповідь одна — шукайте жінку, — спробувала розвеселити Вітаса.
— Я боюся бути схожим на цього органіста, — Вітас не звернув уваги на слова Марини.
— Чому?
— Бо захочу і після смерті повертатися в собор святого Віта.
— Ти перебільшуєш.
— Мабуть. Не звертай уваги. Ходімо, хочу тобі ще багато показати.
Вони зупинялися майже біля кожної будівлі, оглядаючи уважно найдрібніші деталі.
— Ось, нарешті, ми вийшли на Старомійську площу — головну площу міста.
— Зроби мені тут знімки, — попросила Марина.
— Не варто, дружина вмить здогадається, та й тобі ні до чого. Кому будеш показувати? Ніхто ж не знає, що ми тут разом.
Марину вразили його слова, хоча були слушні. Вона хотіла заперечити, та Вітас її випередив:
— Подивися краще вгору, за десять хвилин годинник проб’є третю.
— Я багато чула про нього, кажуть, що він найгарніший у Європі.
— Він також має свою історію. Його створив