Сюрпризи долі - Єва Гата

Вітас різко зупинився і пильно поглянув їй у вічі.

— То ж ми вже прийшли, — промимрила, мов загіпнотизована.

Він не слухав слів, продовжував стояти і зосереджено вдивлятися в Маринине обличчя, врешті легко доторкнувся долонею до її щоки, а потім провів вниз по шиї, грудях і аж до живота. Незважаючи на шубу, електричний струм пройняв усе тіло, а серце забилося, мов навіжене.

— Не забудьте мої пропозиції, перед вами розкриється весь світ, я маю неабиякі можливості, — стиснув міцно пальцями зап’ястя Марини.

Від такого зухвальства її залила хвиля роздратування і образи.

— Дякую, до побачення, — поквапилася вирватися від старого ловеласа, повернулася і швидко пішла до підземного переходу з літерою «М».

Усю зворотну дорогу вона перемелювала подумки його нахабну поведінку, від чого ставало не по собі. «От влипла! — не могла прийти до тями, — як тепер його позбутися?»

Марина налаштувалася на переслідування, та її страхи не виправдалися. Її ніхто не вистежував. Ні у вівторок, ні в середу вона Вітаса не бачила. «Можливо, це тимчасове захоплення, яке одразу ж вивітрилося?» — запитувала себе, і чомусь стало сумно. Хоча він і не був у її смаку, та все ж увага такого поважного чоловіка добряче лоскотала самолюбство, їй сподобалося бути бажаною. То ж коли під кінець тижня Марина випадково зіткнулася з Вітасом у коридорі, навіть радісно розхвилювалася. Він розмовляв із якимсь поважним чоловіком і не звертав на неї жодної уваги.

— Доброго дня, — привіталася першою, проходячи повз нього.

— Доброго, — відповів, не повертаючи голови.

«От і маєш, а де ж залицяння?» — обурилася у душі.

— Почекайте! Хвилинку! — почула позаду його голос.

Зупинилася і обернулася. Вітас прямував до неї.

— Сьогодні я маю дещо більше часу, давайте повечеряємо в ресторані, приходьте, як і минулого разу, о сьомій до мого кабінету. Зараз я дуже поспішаю, то ж до сьомої, — поквапився за своїм співрозмовником, який швидко прямував коридором до сходів.

Марина спробувала щось відповісти, та він був уже далеко. Вона здогадувалася, що криється за таким запрошенням. Скористатися з пропозиції і прикинутися дурненькою? Непогана ідея. Та який результат? Від Вітаса можна будь-чого чекати, він дуже непередбачуваний чоловік. Чого доброго, ще й з курсів вилечу. Перший раз викрутилася, а от вдруге так просто не вдасться. Краще не приймати запрошення, ніж потім кліпати очима. Треба чемно відмовитися, вона ж не повія. Марина гордилася своїм рішенням. Це тривало до шостої.

Однак шкода втрачати момент. Її зацікавив цей неординарний чоловік. Такий шанс трапляється раз у вічність. Якщо спробувати? Іду, а там, як Бог дасть!

«Ось все і відбулося», — Марина перемелювала подумки вже в гуртожитку кожну мить зустрічі з Вітасом. «А він не такий вже й поганий. З ним почуваєшся надійно і впевнено, як за стіною, та й коханець не найгірший. Шкода, що не можна похвалитися приятелькам. Який ресторан! А який він оплатив дорожезний номер у готелі задля їхнього побачення. Нікому з моїх знайомих і не снився такий шик».

Вітас не виходив з голови. Палаючі очі, гарячий подих і неймовірно ніжні обійми. «То сон? Ні, це якесь божевілля», — не могла отямитися Марина. Вона лише пам’ятає як шепотів на вухо: «Якщо забажаєш, то дістану тобі зірку з неба, а світ покладу до твоїх ніг».

Навіщо про щось думати? Найкраще прийняти усе без жодних застережень і не фантазувати. Який крок правильний, а який ні? Натовп любить засуджувати жертву за гріхи. В юрбі дуже легко почуватися святим. А якщо взяти кожного зокрема, як би той повівся у конкретній ситуації? Чи відмовився би від дорогих дарунків, якби для цього треба було б переступити межу? Непросте запитання. Багато хто викрикує, що його душа не продається. Це нескладно, коли її ніхто не купує. Цікаво би побачити очі благочестивця, коли б йому запропонували захмарну ціну.

Ну гаразд, продавати душу і справді не варто, життя ж вічне. Як потім без неї? А тіло, чому б ні? Його ж не треба віддавати назавжди, всього-на-всього на коротко позичити покористуватися. А за це отримати належну винагороду. Що в цьому поганого? Озлоблений натовп вигукує, що так поводяться повії. Ой, як усім подобається засуджувати! А самі аж пищать, так хочуть, щоб їх хтось купив.

«Чоловікам легше жити на світі, до них немає таких претензій, як до жінок. Так склалося віками, що Адамове ребро смикають, як забажають, а на козаку немає знаку. Тепер часи змінилися, гріх не скористатися тим, що саме пливе до рук», — виправдовувалася перед собою Марина.

Звичайно, він тепер все зробить для неї. Вона вже отримала запрошення на міжнародний семінар, та це дурниця порівняно з планами на майбутнє. Вітас збирається відкрити потужну мережу аптек і реабілітаційних кабінетів по цілій країні. Себто запрошуватиме до себе на роботу велику когорту психологів, психіатрів, сексопатологів та інших спеціалістів. А нині їй — Марині запропонував очолити цей проект. Фантастика! Яка перспектива! Не виключено, що поповзуть плітки. Байдуже, хай говорять.

Роздуми перервав телефонний дзвінок.

— Що ти робиш? — почула голос Вітаса.

— Збираюся лягати спати.

— Я тебе замучив? — засміявся в трубку.

— Ти надзвичайний, — зітхнула.

— Чому так важко?

— Завтра і післязавтра — вихідні, а потім ще два тижні, і я повернуся додому.

— Не думай про пусте. До речі, як ти дивишся не те, щоб наприкінці наступного тижня поїхати зі мною?

— Куди?

— Наприклад, до Праги. Я тобі казав, що там буде семінар.

— Ти ж казав, що не маєш часу.

— Я дослухався твоїх порад і переглянув пріоритети.