Сюрпризи долі - Єва Гата

— Дурниці, головне, щоб ти мала всі документи для поїздки за кордон.

— Вони завжди зі мною.

— Прекрасно. Побачимося в понеділок і тоді про все домовимося.

— А завтра? — наважилася запитати Марина.

— Субота і неділя — сімейні дні, не хочу, щоб моя дружина щось запідозрила. І ще попрошу тебе до мене не телефонувати. Я тобі сам про все дам знати. Гаразд?

— Я й не збиралася, мені буде сумно без тебе, — невесело відповіла.

— Думай про собор святого Віта, я туди будь-кого з собою не беру.

Марина не могла збагнути, як цьому чоловікові вдалося так швидко заволодіти її тілом і душею. Ще недавно він їй не подобався. Прийшли на пам’ять власні слова: «Хто з ним цілується? Я б ніколи не погодилася».

«Ніколи не треба казати «ніколи», події інколи змінюються так, що цілуватимешся з верблюдом», — підсміхнулася сама до себе.

Світ перевернувся з ніг на голову. Ким був Вітас? Він був таким природнім, що вірилося в його кохання. Марині ще ніхто ніколи не пропонував зірку з неба і не клав світ до ніг.

«Я ж його не кохаю і Олеся ніколи не покину», — спробувала означити свої почуття. «Тоді що це? Пристрасть? Запаморочення?» Вона не розуміла, що діється, та, незважаючи на це, приємно бути коханою і єдиною. «А якщо це чоловічі хитрощі, які вправно заманюють у пастку? Тоді добре, що я його не кохаю, принаймні з легкістю зможу його покинути. А зараз чому б і не отримати насолоди від обожнювання? Хіба таке часто трапляється? Мало хто з сучасних чоловіків спроможній на таку щедрість», — підвела риску.

Жодна жива душа не знала що Марина їде до Праги. Подорож триватиме три дні: п’ятниця, субота і неділя. Важливо передбачити кожну дрібницю. Найперше — вимкнути телефон, бо ж автоматично запрацює роумінг і можна відразу визначити, що абонент за кордоном. Погано брехати, та іншого виходу немає. Марина придумала легенду для Олеся: на вихідні колега з курсів запросила її до себе у село, а в тих краях поганий сигнал, тому не телефонуватиме. Сусідці ж по кімнаті повідомила, що їде відвідати далеких родичів.

Літак приземлився на празькому летовищі в п’ятницю рівно об одинадцятій ранку. І від цієї миті Марина потрапила у справжню казку. Таксівка завезла їх до розкішного готелю на Градчанах. Вітас бажав поселитися в самому серці Праги, щоб допізна блукати старовинними вузенькими вуличками, а головне — жити поруч із собором святого Віта.

— План такий: швидко розкладаємо речі, миємося, перевдягаємося, спускаємося поїсти в ресторан і відразу йдемо гуляти. Не гаємо ні хвилини. Кожна мить тут на вагу золота, — повідомив Вітас.

— А якщо хтось довідається, що ми живемо в одному номері? — захвилювалася Марина.

— Ніхто не знатиме, я нікого туди не пущу. Це моя територія, і сторонньому сюди зась.

Вже за годину вони були на подвір’ї собору святого Віта.

— Ось він, нарешті я зіллюся з ним. Поглянь, яке мереживо, яка небесна краса! Немає будівлі величнішої на усій землі. Я відвідав багато столиць, єдиний собор святого Віта має силу воскрешати. — Вітас різко зупинився.

— Може, ця сила живе не в ньому, а в тобі? — обережно запитала Марина.

— Маєш рацію, — зрадів, наче раптом усвідомив досі незбагненну річ, — вона оживає, коли потрапляє в його лоно. Я би хотів у ньому померти і навіки залишитися тут.

— Чому так сумно?

— Про смерть треба думати від самого народження.

— Навіщо, якщо життя таке чудове? Поглянь, яка довкола краса! Хіба тобі не хочеться жити вічно?

— Інколи аж до болю в серці, особливо, коли поруч ти.

— То навіщо думати про смерть?

— Бо живемо зрадливими ілюзіями, а вона єдина реальна.

— Нехай це станеться не зараз, а у далекому майбутньому.

— Помиляєшся, смерть — не пастка, у яку раптово потрапляють. У неї поступово входять, помирають крок за кроком щоденно.

— Це ти сам придумав?

— Ні, цього разу Сенека.

— Щось мені не подобається твій настрій. Давай радіти! — спробувала розвеселити його Марина.

Вітас нічого не відповів. Погляд його був спрямований кудись у невидимий світ.

— Що ти побачив? — захвилювалася Марина.

— Сум охопив восени 1378 року замок Карлштейн. Зажурено завмер собор святого Віта, що виріс на Градчанах з волі Карла. Самотньо гуляв порожніми вуличками холодний вітер. Він зажурено доносив у кожну домівку вигуки сторожі з веж. Мости не опускали, вже ними не проїде славний король на полювання. Печаль поселилася в замку — захворів улюблений правитель. Біля ложа стояли архієпископ і вся королівська родина. Карл знав, що вже не підніметься з ліжка, і тому волів чимшвидше передати престол та суворий наказ правити мудро і справедливо своєму сину Вацлаву. Життя відступало, та монарх мужньо зібрав останні сили і важко підняв ослаблу руку, щоб благословити майбутнього короля. Довкола запанувала тиша. І раптом вдарив тричі дзвін на дзвіниці святого Віта, а тоді розпочався заупокійний подзвін. Жахнулися всі, хто був у хоромах, а на обличчі короля майнула лагідна посмішка.

«Чуєте? — промовив ледь чутно, — Це мене кличе Бог і нехай Він завжди буде з вами», — благословив усіх рідних.

Переляканий дзвонар кинувся до дзвіниці Святовітського храму, та вона виявилася замкненою, а похоронний подзвін лунав далі. Тремтячими руками він відчинив двері, чимдуж вибіг сходами нагору і закляк на місці — головний дзвін розгойдувався сам по собі, а з ним і всі інші. Їхні язики коливалися, ніби ними керувала якась невидима рука.