Сюрпризи долі - Єва Гата
— Не кажіть так. Не варто розкидатися словами. Ніхто не знає, в добру чи погану мить вони лунають. А щодо улюблених справ — маєте рацію. Їх частенько відкладають, а потім шкодують, що не зробили чогось дуже важливого. Ви маєте мрію?
— Одну і ту ж упродовж років, — Вітас уважно поглянув на Марину.
— Яку ж, якщо не секрет?
— Зайти у собор святого Віта.
— Ви там ніколи не були?
— Багато разів.
— Тоді не розумію.
— Маю постійну потребу туди повертатися, це пожива для моєї душі. Я вже три роки там не був.
— Він вам так подобається?
— Це джерело моєї сили. А ще… — Вітас замовчав.
— Ще?
— Боюся, що раптом помру і більше його не побачу.
— Від ваших слів стає моторошно. Як на мене, для вас така поїздка не є проблемою.
— Маєте рацію, моя вина, постійно відкладаю. Ось зараз — така ж ситуація. За тиждень у Празі розпочнеться семінар, а я настільки зайнятий, що не можу дозволити собі таку розкіш.
— Перегляньте пріоритети. Якщо поїздка така важлива для вас, то, може, щось варто відкинути.
— Моя воля — усе би покинув, та, на жаль, обставини сильніші за нас.
— А все ж таки, чому вас так туди тягне?
— Довга історія. Мій батько народився у Литві, але має чеське коріння.
— Он звідки у вас таке ім’я.
— І прізвище також із Чехії.
— Невже?
— Перший архітектор, який заклав основи собору святого Віта мав прізвище — Аррас.
— То ваш далекий родич?
— Гадаю, що ні, хоча… хто знає. Точніше, він називався Матей із Арраса. Його привіз до Праги король Карл ІV у 1342 році. Великий будівничий спочатку спорудив Карлштейн, а потім розпочав зведення собору святого Віта. Однак не встиг закінчити, помер 1352 року. Тоді король запросив добудовувати храм Петра Парлержа.
— А ви пробували відшукати свої корені?
— Так, однак це не так уже і легко. Колись мене це дуже цікавило, зараз байдуже. Я і без того переконаний, що належу до давнього роду, а серце моє перебуває в соборі. І від того, хто мої предки, нічого не зміниться.
— Вам, напевно, дуже подобається ваше ім’я?
— Батько назвав мене на честь святого Вітаса. Він мріяв, щоб я став лікарем.
— А це пов’язано?
— Святий Віт — покровитель Чехів. Він лікував хворих, заговорював укуси отруйних змій, відводив громи та блискавки, а особливо допомагав епілептикам.
— Тому ви і стали лікарем?
— Напевно, іншої професії я ніколи й не бажав.
Година промайнула, як мить. Вітас ще дещо розповів про проблеми на роботі, потім розпитав про родину Марини.
— На жаль, мушу йти. Як я не терплю усілякі збори. І чим вищий рівень — тим довше балакають. Ось де крадеться наш час. Найточніше сказав Сенека: «Життя, поки його відкладаємо, минає». Нам же нічого не належить на цьому світі — лише один час. А кожен, кому лише заманеться, краде його в нас. От хто справжній злодій!
— Гарна думка.
— Украдені речі можна повернути, а час — даруйте.
— Ніколи про це не думала.
— Життя пролітає блискавично.
— Як один день, — зітхнула Марина.
— Сенека казав, що дехто закінчує життя, так і не розпочавши його. Ось, що найстрашніше.
— Звідкіля ж знати, де його початок? Тут немає однозначної відповіді.
— Є і дуже проста.
— Яка ж, якщо не секрет?
— Тоді, коли вам не соромно померти.
— Це також Сенека?
— Ні, я сам додумався до такого висновку. Не заперечую, можливо колись хтось вже висловив цю істину, та присягаюся: вона сама прилетіла до мене. Думки ширяють у повітрі, а ми, мов антени, їх ловимо і передаємо далі, — засміявся Вітас.
— Ваші слова мене дивують.
— Це добре.
— Чому?
— Ви відкрили очі.
— Але не знаю, з чого починати.
— Що ви хочете понад усе?
— Про щось особливе не думала, а дрібниці в тій хвилі не згадаю.
— А ви спробуйте.
— Одразу й не скажу.
— Усе попереду, — підвівся з-за столу, — нам час вирушати, справи не відкладеш.
Вони вийшли на засніжену вулицю.
— Я вас відпроваджу до метро, — запропонував Вітас.
— Дякую.
— Як ви дивитеся на те, щоб ми зустрілися завтра ввечері у готелі? — спокійно запропонував Вітас.
Марина заклякла на місці. Від несподіванки в неї пересохло горло. Такого відвертого нахабства від поважної і вже немолодої людини не очікувала. Чи ж його можна порівняти з Георгієм, чи хоча б з Олесем?! Та ніколи в житті! Що він собі думає? Вона не хвойда, і її не купити дешевими обіцянками! Від обурення жінка не могла підібрати відповідні слова, та потім вирішила нічого не відповідати, а вдати, що недочула.
— Ось і станція метро, — втішилася Марина, бо врешті змогла відчепитися від настирного погляду підстаркуватого кавалера. Загалом уся його статура їй не подобалася, їй навіть не хотілося торкнутися цього чоловіка, не те що лягти
