Сюрпризи долі - Єва Гата

— Що за вірш? — запитала Марина.

— Я прочитав уривок із вірша великого грецького поета Янніса Рицоса, який він присвятив іншому видатному поету Костасу Каріотакісу.

— Невеселий.

— Так, його важко всім зрозуміти.

— Поясни, можливо і я зрозумію, — скептично підсміхнулася Марина.

— Поет усе життя, мов перлину, викохує свій талант — свій найцінніший скарб. Він не має близьких приятелів, його покликання — бути самотнім деревом серед болота. Надходить остання година, похоронний дзвін кличе покинути марнотний, безглуздий, повний абсурду світ…

— Так думають усі поети? — Марину роздратував тон Георгія.

— Я ж кажу: не всі розуміють.

— Мені не подобається філософія самотнього дерева. Для лікарів такі поняття чужі. Вони роблять не менше добрих справ. А ви, поети, полюбляєте навзаєм вихвалятися, щоб самому пописатися. Я не знаю, що писав той Каріотакіс, та напевно в такому ж дусі.

— Він зневірився у цьому світі, був занадто свободолюбним, так і не зміг пристосуватися до атмосфери підлеглості — в тридцять два роки наклав на себе руки.

— І що доброго зробив? Куди важче гідно прожити, ніж просто забратися. Ми, лікарі, не погоджуємося з таким поглядами, — роздратування наростало.

— Ми лікарі, ми лікарі! — перекривив, — Ви лікуєте тіло, а душу так і не пізнали.

— Дивись, який ти премудрий, — розсердилася Марина, — що би ви всі робили без лікарів?

— Гаразд-гаразд, поговоримо про щось інше, а то посваримося, — налив ще коньяку Георгій.

— Щось занадто потягло на філософію, — Марина вирішила не псувати вечір.

— Маєш рацію. Я останнім часом дуже запрацювався, розкажи ліпше, що у вас там новенького?

Вони довго гомоніли, аж поки пляшка не спорожніла. Георгій дістав другу і відкоркував.

— Вже забагато, завтра буде погано, — Марина спробувала зупинити господаря.

— Залишишся спати у мене, — налив ще по чарці.

— Ти що? Я на таке не готова.

— А хто знатиме?

— Я мешкаю ще з однією жінкою в кімнаті, сказала їй, що йду на концерт.

— Дурниці, подзвони, що переночуєш у родичів, ми ж із тобою майже родина, чи не так?

— По-перше, не знаю її номера телефону, а по-друге — щось не лежить серце до такого вчинку.

— Не вигадуй, я так за всіма вами скучив, — налив ще чарку. Посидимо довше, поговоримо.

Марина спробувала встати, та ноги її не тримали.

— Мені вже досить, я вже геть п’яна, — захиталася.

Георгій підхопив її під руки.

— Я ж кажу, залишайся! У мене доволі місця.

Марина похилилася йому на груди. На неї раптом налетіли спогади. Він же міг бути її чоловіком, і вони б жили довго і щасливо. Де закралася помилка, чому не вдалося колись його втримати? Від коньяку і від жалю до самої себе на очі навернулися сльози.

— Знаєш, я колись тебе кохала.

— А зараз? — посміхнувся Георгій.

— Напевно, вже пізно, — потягнулася устами до його.

Хіба вона сподівалася, що через стільки років цілуватиметься із сонцесяйним Фебом? Чи є надія повернути ті далекі дні? А може, в нього ще тліють почуття до неї?

— Не йди, я тттебе прррошу, — від алкоголю його слова почали плутатися, а язик заплітатися.

— Я спробую.

— Я не можу жити без тебе, Оленко, — продовжував вмовляти Георгій, — я так змучився. Кохаю єдину тебе усе моє пусте життя.

— Хто?! Яка я тобі Оленка? — Марина вмить протверезіла.

— Ой, вибач, я помилився, — Георгій мов збудився зі сну.

Марину заціпило. То виявляється — він тужить за Оленою! Яка ж її роль? Втішати? Ні, цього вона не потерпить, грубо його відіпхнула і заходилася одягатися.

— Ти що, пппідеш? — здивувався Георгій.

— Так, і негайно, виклич мені таксі.

— Твоя воля, — байдуже махнув рукою.

За півгодини Марина лежала у своєму ліжку і намагалася заснути, однак сон не брав. Потребувала комусь вилити душу, та її однокурсниця вже міцно спала.

«Що діється? — мучилася. — Белькотати ім’я своєї колишньої дружини, тримаючи мене в своїх обіймах!»

«Він же був п’яний, — спробувала виправдати Георгія, — Тут і собака зарита. Що у тверезого на умі, то у п’яного на язиці. Видно, він її так і не розлюбив».

Спомини завдавали не те що болю, в них відчувався несмак, який хотіла чимшвидше забути. Дивно, їй здавалося, що вже нічого не відчуває до Георгія, а виявляється, що все цілком не так. Образа усі ці роки продовжувала жити в серці і нікуди звідти не зникла, а зараз, отримавши нову поживу, пустила значно отруйніші пагони. Колишнього не повернути, хоче того чи ні, її місце давно посіла інша жінка, хоча і ту покинув. У Марини майнула думка розповісти Олені, що Георгій продовжує її любити. Та вона її відразу відкинула.

Усю суботу Марина