Сюрпризи долі - Єва Гата

— Який?

— Не вміємо терпіти. Тому й страждаємо.

— Бо не знаємо, як довго це триватиме, — зітхнула Марина.

— Найімовірніше — до кінця життя.

— Це страшно.

— А ти не бійся, щиро радій, що зустріла на своєму шляху таку могутню людину.

— Ти гадаєш, це допоможе?

— Без сумніву, люба.

— Дуже вдячна тобі, Олено.

— Мені вже час іти, сьогодні приїжджає Пантелій, я повинна його зустріти.

— Ти щаслива? — Марина уважно поглянула на подругу.

— Так, і нічого не хочу змінювати у своєму житті. Я нарешті знайшла справжнього друга.

— Тобі пощастило.

— Найдивніше те, що я про нього ніколи не думала. Тоді, коли ми познайомилися, він мене зовсім не цікавив.

— Як часто ми проходимо повз наше щастя і не звертаємо на нього жодної уваги.

— А воно завжди поруч.

— Скільки довкола безталанних людей.

— Все від незнання. Ось я спочатку страждала за Жаном, потім вже про нього і не думала, бо мене покинув Георгій. Одна біда йшла за іншою. У розпачі нічого не хотіла бачити і чути. А Пантелій і мої таланти ввесь цей час були поряд і смиренно чекали, поки я відволічусь від своїх надуманих страждань і зверну на них увагу. Повір мені, Марино, я така щаслива, як ніколи.

— Ти даруєш надію, тільки б позбутися цього тягаря.

— Є один дуже простий спосіб.

— Який же?

— Зміни свою особистість.

— Не розумію?

— Зміни роль. Ти ж сама казала, що почуваєшся ображеною дитиною, в якої забрали іграшку. Стань бажаною і коханою.

— Я так швидко не можу, важко позбутися почуття образи.

— Тебе образив лише один чоловік, і ти навіть не знаєш справжньої причини. А всі решта — і далі з тобою. Поглянь, як Олесь тебе любить, чи ти хотіла б його поміняти на когось іншого?

— Ніколи.

— Отож ти є коханою і жаданою, і тут навіть вигадувати нічого не потрібно. Ти вже щаслива.

— Так, я щаслива.

— Коли Георгій пішов, мені здавалося, що залишилася зовсім одна.

— А ми?

— Ви безконечно мене шкодували. Я втомилася від ваших жалостей і вигадала для себе казку, де я є жаданою жінкою.

— Так ти нікого не мала? — не стримала здивування Марина.

— Спочатку я все придумала.

— А звідки ж він узявся?

— Я так повірила у свою байку, що вона стала дійсністю, наче наперед накреслила своє майбутнє.

— Неймовірно. Ти молодець.

— Ти також так можеш.

— Спробую.

— Тільки не обмежуй себе.

— Дякую тобі. Вибач за відверте запитання. Ти згадуєш Георгія?

— Вже забула, — відвела очі Олена, — що було, те минуло.

— Якщо в тебе коли-небудь ще виникне бажання зі мною зустрітися, дуже прошу: дайся чути.

— Неодмінно, я дуже скучила за всіма вами.

— Я й не запитала про твоїх хлопців. Де вони?

— Живуть в Австрії, мають добру роботу.

— Ще не одружуються?

— Не хочу казати, боюся наврочити, — засміялася Олена, — їм вже майже по тридцять.

— Кажуть, за кордоном швидко не одружуються.

— Я би вже не відмовилася від онуків.

— Вони тобі обов’язково їх подарують.

— А як Олеся?

— Прошу її виходити заміж, ще не хоче.

— Вона молодша за моїх.

— Не набагато.

— А хлопця має?

— Має, та що з того.

— Головне, щоб кохали одне одного, а все інше додасться.

— Сподіваюся.

Жінки палко обнялися.

— Тримайся, подруго, — витерла хустинкою очі Марина.

Олена швидко рушила до дверей кафе, та раптом зупинилася і різко повернула голову. Її очі переповнювали сльози:

— Марино, все буде гаразд. У тебе чудова родина, там твоя фортеця. А Зевса, якщо захочеш, переможеш. Дуже швидко все зрозумієш. Дякую тобі ще раз за сердечність.

Марина вирішила прислухатися до порад Олени. Їхня зустріч внесла багато нового в життя. Серце забриніло сподіваннями. Розмова з подругою допомогла вийти із замкненого кола переживань. Марина постановила погодитися з долею і перестати чекати звістки від Вітаса. І тут неждано-негадано він зателефонував.

Це була п’ятниця. Марина не повірила своїм вухам, почувши знайомий голос, та коли усвідомила, небувала хвиля радості огорнула душу.

— Доброго дня, — як завжди стримано привітався.

— Це ти? Рада тебе чути, — затамовуючи подих відповіла.

— Як твої справи? — ледве розібрала його слова, у слухавці щось заклацало.

— У мене все гаразд. Як ти? — напружилася щосили, що почути відповідь.

— Назагал усе добре, дуже багато роботи, та я рятуюся музикою. Щойно прослухав нашу симфонію, ти обов’язково її ввімкни, Сметана багато чого розповість, — клацання переросло у скрип.

— Я тебе погано чую! Зателефонуй за півгодини до мене додому. Мені потрібно з тобою поговорити, — поглянула на годинник, — зараз рівно третя, пів до четвертої вже буду вдома.

— У мене якраз невідкладні справи, — почувся гудок і запала тиша.

Марина стояла заклякла хвилин із десять,