Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
тя непогано ремонтує.
Роберт ковтнув вже холодної кави, перехиливши горнятко.
— Чоловік без діла — неприродне явище, — зняв серветкою
фуса з кінчика язика. — Якщо діла нема — забухаєш, або в де-
пресії втопишся, або якихось дурниць наробиш. А на малі гро-
ші, тут ти маєш рацію, жити можна. Я це проходив, знаю..
Роберт підвівся, тоді згадав про щось, витягнув зі своєї те-
ки два дитячі малюнки. На одному серед хвиль плавали кумед-
ні пташки, схожі на курей. «Качки на Дніпрі» було виведено
нерівними літерами — Крісталіни подарунок. На другому ар-
куші — зірчасті каляки-маляки від Амалії, у куточку назва
«Сніжинки», почерк Марини.
Як Кароліна скучила за дівчатами! З якою б радістю пішла
зараз гуляти з ними по набережній…
— А Дніпро замерз? — запитала.
— Тільки й видно рибалок над лунками… Але біля берега, бо далі вже темна вода… Весна наближається. Кароліно, тут
така пропозиція. Ти завтра вранці працюєш?
— Завтра вихідний.
— Може, до мами проїдемось, на пару годин? А тоді заки-
ну тебе до Львова, і — на Київ. Як ти на це?
— Я — за! — погодилась Кароліна.
— І я — за, — сказав Олег. — О сьомій підйом.
Брат із сестрою перезирнулись. Цього від Олега ніхто не
чекав. То що ж — о сьомій, так о сьомій.
222
* * *
Навіть на братовій машині до засипаної снігом Висічі їхали
майже удвічі довше, аніж сподівались. Побачились коротко
й безладно. Забираючи з машини пакети з харчами, забули
в багажнику цукерки, їх лиш у Києві Роберт знайшов. Мама
розхвилювалась, що нема чим пригостити, заходилася сма-
жити млинці. Поставила на стіл варення з лісових суниць.
Батько шукав келишки, вже зранку напідпитку, метушився
та верз дурниці. Поки Олег ходив до дядька Степана, мама
розповіла новини, головною з яких, на її думку, була така: «Уся
Висіч дивиться щоранку Кароліну в телевізорі».
Зворотний шлях здолали швидше, сніг підтанув, дороги
попустило…
* * *
Гукала його щосили, а він не чув. Не бачив, що його машина
здає назад, повільно скочується до яру. Він сидів за кермом
нерухомо, замислився чи спав, не відчуваючи, що небезпека
вже дихає йому в потилицю. Під колеса летіли гілки, камін-
ня, грудки твердої землі, ніщо не допомагало, Кароліна ков-
зала на глиняній вологій слизоті, безсила й налякана. Ледь
встигла відскочити вбік із криком: Ро-оберте!!! За склом про-
пливло обличчя Олега — розгублене й бліде. За кермом був
Олег! Жах накрив Кароліну, скував горло, забив дихання, во-
на вхопилася за ковдру і почула дихання Олега. Це був сон.
Серце гупало у скронях — воно її збудило.
Не хотіла туди повертатись, перечікувала, аби нічне видін-
ня розтануло в передранковій тиші, щоб, заснувши, не опи-
нитися там, звідки щойно вискочила.
А розплющила очі з думкою: проспала! Ні, не проспала.
Сьогодні не треба на телебачення. А краще б їхати на роботу, виглядати у вікні телевізійної «Газелі» верхні поверхи будин-
ків, найцікавіші в місті.
223
Мабуть, депресія, в існування якої так важко вірилось ще
кілька місяців тому, виглядає саме так — коли лежиш, проки-
нувшись, і не хочеш вставати. Так би напнула подушку на го-
лову — і щоб ніхто не рухав, не озивався до тебе.
Ранки в Києві були цілковито іншими. Її піднімало з ліжка
відчуття безмежних можливостей, вона ледве стримувалась, щоб не розсміятися вголос, без жодної причини, просто тому, що радість рветься назовні, просто тому, що на вулиці сонце, або тому, що дощ за вікном. І усмішка трималася обличчя, як
травнева засмага. Вона всіх любила, і всі, здавалось, любили її.
А зараз? Хто це зараз ховається під подушку? Це не вона! Во-
на втратила найбільшу радість — бути собою.
Вставай, сказала вона собі. Вставай. Через силу вставай!
Глянула за вікно. Ранок горнувся до шиби сірою памороззю.
Пролунав телефонний дзвінок у передпокої. Голосніше, аніж
зазвичай, заговорила по телефону пані Стася, її голос радісно
бринів за дверима: «Сашуню! — гукнула вона. — Фіра дзво-
нить! Біжи скоріше!.. — І сміх, і знову сміх. І піднесений голос
Сашуні: «Дякую! Дякую, сонце! Ах ти ж йолки!» — І щось не-
виразне, а згодом: «Гєнеку, давай сюди! Усе цікаве проспиш».
Олег ворухнувся, натягнув ковдру на голову. Кароліна на-
впаки — відкинула край, сіла на ліжку, прислухаючись: вона
намагалась розчути окремі слова, їй видавалось важливим
підключитись до джерела веселощів, яке цього ранку било ли-
ше за кілька метрів від їхньої безрадісної кімнати. Що так ті-
шить сусідів? Від чого вони так радіють?
Спустилася дев’ятьма сходинками, тримаючись гладенько-
го поруччя. Ще не так давно один лиш погляд, один доторк
до дерева — долонею чи ступнею — дарували їй задоволення
від зручної красивої речі на щодень. А тепер вона відчувала
холод під ногами і думала, яка це дурість — вгатити все, що
мали, у дерев’яну розкіш, зведену в кімнаті, яка їм не нале-
жить. Бідні безумці!
224
Як давно вже збагнула Кароліна, взаєморозуміння мешкан-
ців цієї оселі трималося на різночассі відвідин ванної кімнати.
Кароліні вдавалось уклинюватись між ранніми пташками —
пані Стасею, та прокидалась о шостій, та Сашунею, він нама-
гався встигнути до відкриття своєї крихітної майстерні ще ви-
йти на фотополювання у ранковому навскісному світлі. Але
цього разу стався збій у графіку: у Каролінин час ванна була
зайнята. Крізь вузьку смужку під зачиненими дверима проби-
валося світло. Кароліна вийшла на кухню і вислухала натхнен-
ну розповідь пані Стасі про Фіру, яка ходить на базар у схід-
ний Єрусалим і торгується там так само завзято, як у Львові на
Привокзальному ринку, а те, що в Ізраїлі сила-силенна наших, то хто б у цьому сумнівався! А от те, що Фіра пам’ятає, що сьо-
годні Сашунин день народження, то це — приємний сюрприз.
— Ти з ванної? — привіталась Кароліна з Гєнеком.
Це й так було видно по його вологому волоссю і блиску
очей, він завжди зранку приймав крижаний душ. Актор, ка-
зав, має ставитись до свого тіла як до інструмента і тримати
його в постійній готовності до нових випробувань.
— Шлагбаум відкритий! — молодеча енергія Гєнека била
через край, здавалося він зараз зробить стійку на руках і про-
йдеться так по кухні. — Сьогодні о п’ятій, нагадую!
Кароліна підвелась і вийшла з кухні.
