Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
яковість відчувалася у її короткому повідомленні:
— Я вчитись піду…
Олег повернувся до неї, здивований почутим.
Роберт випнув нижню губу, сховавши усмішку, кивнув за-
питально: куди?
— На факультет культури і мистецтв, — витиснула з себе, ніби як непристойність собі дозволила. — На акторське відді-
лення.
Роберт почухав ніс. Олег заклав руку за руку на грудях. Су-
цільний мім-театр.
Кароліну ця картина змусила усміхнутись.
— Я вже про все дізналась, знаю, які тести складати. З літе-
ратури та мови, з історії України. Нічого особливого. Усе запа-
218
м’ятаю, усе вивчу. Там головне — творчий конкурс. У друго-
му турі — етюд з уявними предметами… Я що, етюд не покажу?
— Ну, — озвався нарешті брат, — з уявними предметами —
це, безумовно, твоє…
Олег мовчав.
— Дивіться, — Кароліна підвелась. — На телебачення ме-
не дивом узяли. Це скоріше виняток, просто підійшла їм за
фактурою. Вік, голос, все таке. Я їм пасую саме на «Книжко-
ву хвилинку», а на більше наразі нема чого розраховувати. На
ведучу ранкової програми не кличуть, кажуть, підрости спо-
чатку, вивчись. Але тримають у «Книжковій хвилинці», там, мовляв, я на своєму місці.
— Щоранку працюєш?
— Так. Приходжу, готують мене зовні, читаю редактору
уривок. О восьмій — ефір, і додому. Наразі все.
Роберт додав собі кави з кавника.
— От все одно кава у Львові інакша! Не така, як усюди!
— Я трохи кориці додаю. Або ванілі дрібку. Мене пані Ста-
ся навчила. А ця кава знаєш з чим?
Роберт запхав носа в горнятко, тоді зробив ковток, знизав
плечима.
Кароліні було приємно, що він навіть не здогадується.
— Там часник! Розчавлений зубчик часнику — ось що
там є.
— Добре, що я на сьогодні вже покінчив з ділами, — по-
жартував брат.
— Роберте, воно ж не чути!
— А цинамон додаєш? — Роберт кивнув у бік вікна. Каро-
ліна простежила за його поглядом: на підвіконні лежала
книжка «Цинамонові крамниці»: чорно-біле фото та насиче-
но-брунатні літери прізвища — Шульц. Ім’я — Бруно — на-
вспак, немов відбиток у дзеркалі.
— Кориця — це ж і є цинамон! — задоволено виправила
сестра.
219
— Правда? — посунув вбік горнятко. — Щось я у цьому
житті пропустив.
— А то! — тішиться сестра. — І Шульца, мабуть, не читав!
— Тепер прочитаю. Це в нас лише Марина все читала. А те-
пер он і ти не відстаєш.
— Та мушу ж тепер! Мені на тиждень дають кілька книжок, і якщо якась мені подобається, прочитую всю.
— Маєш записи своїх читань? Відеозаписи маєш?
— Олеже! — озирнулась. — Де та флешка? Я маю кілька
перших записів.
Посунули до себе столик з ноутбуком, завмерли біля моні-
тора.
Роберт передбачав, що за сестру не буде соромно, але не
сподівався, що аж настільки сподобається йому, як Кароліна
тримається перед камерою. Вона безумовно має талант — це
було очевидно, як її молодість. Вона не відпускала від себе
увагу протягом тих хвилини-двох, поки читала уривок з книж-
ки. І виглядала вона відповідно: нічого зайвого, навіть чорна
трикотажна сукня була та сама в усіх випусках, однак з різни-
ми додатками: мереживний комірець, легкий шалик, скром-
на прикраса…
— Може, і буде в тому всьому сенсу, — зробив висновок
Роберт. — У цій сфері — або бути не таким, як усі, або навіть
не пхатися.
— Звідки я знаю, якою я буду…
— Я лише хочу сказати, що варто добре подумати, перш
ніж пов’язувати своє майбутнє з театром чи кіно… Воно все
ледь жевріє.
— Сьогодні, — вставляє Кароліна.
— Сьогодні чи завтра, не має значення. Це великий ризик.
Тут або ставити собі планку так високо, щоб аж самого стра-
хи брали, або бавитись у творчість, маючи чоловіка, який за-
безпечуватиме сім’ю. Щоб не бігати згодом по новорічних
йолках…
220
— Знаєш, — сказала Кароліна, — поки я закінчу універси-
тет — наше кіно оговтається. І театр піде вгору. Він, до речі, і не
помирав. Хочеш, поведу тебе на деякі вистави — сам зрозумієш.
— А як вони живуть ці зірки театру, запитай в них. І чи ба-
гато глядачів ходять на ті вистави? Уявляю, що означає поста-
вити сьогодні виставу.
— Було б бажання, і тоді можна вийти на площу, постели-
ти килимок, виставити крісло, вилізти на нього — і зіграти
виставу.
Роберт лиш руками розвів.
— Роберте, це моє. А заробляти, як на те пішло, можна і на
телебаченні, і в няньках.
— Якщо вже вирішуєш, що це твоє, то і заробляти ти ма-
єш тим самим. Де твоє діло — там і засоби до існування. А не
так, що це — заради грошей, а це — задля задоволення. Що
любиш робити — на тому й заробляй.
Замислився.
— Але найголовніше інше. Ти думаєш, артистка може бу-
ти щасливою?..
Дзенькнула ложка в Олеговому горнятку.
Брат з сестрою повернулись на цей звук, згадали про тре-
тього.
— Ну то що? — згадав про щось Роберт, перевів розмову
ближче до Олега. — Що сказати? Спробуєш?
— Ні, дякую, я вже сам як-небудь. Наразі роблю тут дещо
для однієї фірми. А далі буде видно.
Роберт хитнув головою: ну дивись…
— А те, що я грошей пристойних не заробляю, — прова-
див далі Олег, — так це ж не смертельно. Можна й на малі гро-
ші жити.
— Можна, звичайно. Але тоді не беруть на себе відпові-
дальність за інших.
Ось і підтвердження тій підозрі, що виникла біля вхідних две-
рей — помітне пожвавлення нібито без причини, усі ці колючі
221
інтонації та відчутні шпильки видавали приховане протистоян-
ня. Вони продовжували розмову, яка почалась не тут і не зараз.
Тепер Кароліна почувала себе третьою зайвою.
— Без грошей ти не хлоп, так? — Олег криво усміхнувся.
— Без діла — не хлоп. А це може бути і не бізнес, це може
бути захоплення, яке в матеріальному вимірі зиску не дає. Он
ваш сусід — Сашуня, так? — той фотографує направо й налі-
во, для нього це — чисте задоволення. Він на тих фото пове-
дений — так ти казала? І це його, Сашуні, діло.
