Українська література » Сучасна проза » Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Читаємо онлайн Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
зупинилась під стіною.

— Зою, ви можете зараз говорити?

— Зараз, почекай… Тепер можу.

203

— Добрий день, Зою.

— Добрий день, Кароліно.

Почулися швидкі кроки сходами, у браму зі сходів збіг

хлопчик з великим наплічником. Від несподіванки призупи-

нився, привітався з незнайомкою і стишивши біг, як перед

вчителькою, вийшов на вулицю, обережно притуливши за со-

бою двері.

— Зою, мені здається, Олег незабаром повернеться до Ки-

єва, — одразу почала з головного Кароліна.

Зоя мовчала. Заскочила її Кароліна своїм повідомленням.

— Ви чуєте мене, Зою?

— Я думаю, ти помиляєшся, Кароліно… — здалося, що там

неспішно запалили цигарку. — Але в будь-якому випадку це

стосується лише вас. Для чого мені це знати?

— Він не може знайти роботи, у нього депресія.

— Але ж він шукає…

«Звідки вона знає?» — подумала Кароліна.

— Він вже не шукає, — сказала вона. — Я думаю, що не сьо-

годні-завтра він збере речі і повернеться до вас.

— До мене? — Зоя розсміялась. Якось навіть удавано-теа-

трально.

— Кароліно, — у її тоні помітно проскочила вчительська

інтонація, — я ж сказала тобі в машині, пам’ятаєш? Тільки не

повертайтесь. Йому нема куди повертатись. Як я можу при-

йняти екс-чоловіка, якщо я заміжня жінка? У мене інше жит-

тя, зрештою, ми все обговорили з Олегом у Києві перед ва-

шим від’їздом. Які зараз можуть бути розмови на цю тему?..

Чи Олег просив тебе поговорити зі мною?

— Н-ні, — розгублено озвалась Кароліна. — Це я хотіла

з вами порадитись. Адже він нам не чужий, і мені, і вам. Зреш-

тою, ви прожили з ним п’ятнадцять років, ви його краще

знаєте.

— Знаєш, Кароліно, що могла б зараз сказати: а чого ти ра-

ніше про мене не думала? Про те, що я відчуваю, як людина, 204

що прожила з ним п’ятнадцять років?.. Але тепер вже нема

про що говорити. Скажу тобі відверто: я вдячна випадку, що

він вчасно втрутився у мою долю. Якби ви ще хоча б кілька

днів приховували свої стосунки, усе могло статися по-іншому.

Мій чоловік вже був за крок до того, аби виїхати за кордон.

І випадку і вам я вдячна, що не дурили мене, і я відчула себе

вільною, і дозволила собі нарешті не сумніватись, і наважи-

лась почати нове життя. Алло, Кароліно?

— Я слухаю вас…

— Його важко почати, це нове життя. Якби я знала рані-

ше, як воно зміниться, мабуть, зробила б це давно. Та що те-

пер про це згадувати? У мене є мій чоловік, в Олега є ти…

Кароліна зітхнула.

— Порадитись, кажеш… — Зоя тут, мабуть, зробила за-

тяжку. — Працюй над стосунками. Я щиро бажаю вам подо-

лати теперішні проблеми, бо, мабуть, у вас зараз нелегкий пе-

ріод. Але, знаєш… Ти слухаєш, Кароліно? Я тобі хочу сказати

одну важливу річ… Я це лише тепер зрозуміла. Не повторюй

моєї помилки. У нашому союзі я була сильною, а Олег — до-

брим, чуйним, вірним, так, але всі життєві та побутові про-

блеми вирішувала я, і я була по суті головою сім’ї і сороми-

лась підкреслювати це, а він і не переймався, він думав, що

все навпаки. Я не розвіювала цих ілюзій. І так могло тривати

все життя, бо варіантів співіснування є безліч, і жодного єди-

но прийнятного немає… Але зрештою, в усіх — свої стосун-

ки, і може тобі не потрібні ці поради, вибач…

Вухо було гарячим — чи то від почутого, чи від розігріто-

го корпусу телефону.

— То йому нема куди повертатись у Києві? — тільки й за-

питала Кароліна.

— Звідки ти взяла, що він повертатиметься? Ну хочеш,

я з ним поговорю? Але воно не допоможе. Я йому пропону-

вала піти працювати до своєї львівської товаришки, вона має

ріелторську фірму, але він каже, і в принципі має рацію, що

205

ринок нерухомості зараз лежить, перечікує на самому дні еко-

номічні негаразди, нема сенсу там зараз працювати…

Кароліна мовчала. Вони спілкуються. Але вона про це ні-

чого не знає.

— І часто ви з ним розмовляєте?

— Ну, це вже ти поводишся, як класична дружина. Запи-

тай у нього.

Чого дзвонила, чого тією розмовою досягла… Та хоча б то-

го, що тепер знає: Зоя вийшла заміж за того свого одноклас-

ника. А Кароліна з Олегом — і далі живуть на віру, а тепер

вже вона й не хоче заміж.

А, куди стріла, туди й брила!

Така вже година телефонних розмов настала.

Набрала номер Марини. Серце бухало, поки мобілка шу-

кала мережу, а коли вже заграла у слухавці мелодія-очікуван-

ня, Кароліні защипало в носі.

— Марино… Це я.

— Бачу, що ти.

— Марино…

Кароліна заплакала, несподівано для себе. І не закінчити, не почавши, і говорити не в змозі, бо горло перехопило.

— Ну що ти… Ну припини. Ну цим і мало все закінчи-

тись… — холод у голосі Марини розтанув. Кароліні понад усе

захотілося зараз опинитись поруч з нею.

— Ні, ти неправильно зрозуміла, — витиснула вона нареш-

ті з себе. — Нічого ще не закінчилось, я хочу Олегові допо-

могти, а він нічого не хоче. Мені здалося, він повернеться до

Зої, а Зоя заміж вийшла…

— А ти що, не знала?

— Що заміж — ні.

— Вона заміж вийшла і вагітна.

— Вагітна?

— Ну так… — Марина розгубилась, і Кароліна раптом зро-

зуміла чому. — Олег знає про це, правда?

206

— Н-ну…

— Та знає, знає. Якщо вони розмовляють, спілкуються між

собою, то ясна річ, що знає…

— Ну ти мала б радіти, що не будуєш свого щастя на не-

щасті інших. Що навпаки, ось так все склалося і кожен має

пару.

— Але в нас все погано, Марино. Ми вже не пара. Ми чужі…

— І це до кращого! Так, так, щоб ти знала! У тебе все жит-

тя попереду. Олег казав тобі, що не зможе стати батьком? Ти

знаєш про це?

Кароліні дух перехопило.

— Як? — видихнула вона.

— Ну от, бачиш, я майже була впевнена, що ти про це не

знаєш. І я, мабуть, не у свої справи пхаюсь. І звичайно, такі

речі не впливають на почуття і на бажання людей бути ра-

зом… Зрештою, й

Відгуки про книгу Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: