Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
196
— …просто радість зникла, — голос Олега, — от нічого не
цікаво, взагалі. Ні, ось це цікаво, без сумніву, але якось див-
но — воно само собою, а я сам собою, хоча ти мене показуй, звичайно, я ж не відмовляюсь…
— Минеться… — голос Сашуні.
Шум чайника, що закипає.
— Це не через роботу, — знову Олег. — Хоча тут теж усе
нецікаво. Побачив в Інтернеті: конкурс на заміщення. Солід-
на компанія. Спробую. Почав складати резюме… візьми он
той, без домішок, просто чорний, він, як колись, цейлонський.
І що?.. Що воно писати там, де останнє місце роботи? І з яко-
го по який місяць та рік? А тоді подивився вимоги. Вік — до
тридцяти п’яти років.
— Ну і пішли вони..! — каже Сашуня.
Один лише раз за останні дні, а може, й тижні, почула Каро-
ліна в голосі Олега радість, щиру, не вдавану, коли він по теле-
фону розмовляв. Спочатку навіть не зрозуміла, з ким і про що
йдеться. Підмор у межах норми… Порція канді зверху рамок…
Наприкінці лютого — перевірка зимівлі бджолосімей…
— З ким ти? — запитала опісля.
— Зі Степаном, — в очах Олега теплий усміх. — Зі Степа-
ном з Висічі.
А навколо очей — зморшки, яких не було.
Він змінювався і зовні, і не знати, які зміни вражали більше.
Вона немов дивилася фільм і відзначала подумки професійну
роботу стиліста. Кутики губ головного героя від початку філь-
му помітно опустились, носо-губні складки зробилися чіткі-
шими, він став нагадувати сумного песика. Шкіра під очима
вкрилася легким брижем, як поверхня озера під повівами лег-
кого вітерцю, який жене здалеку темні важкі хмари. Маківка
зворушливо світилася білою шкірою крізь поріділе волосся.
Усього цього не було ще кілька місяців тому.
Але й актор цього реалістичного фільму грав свою роль пе-
реконливо. Щось сталося з його променистим поглядом. Ні-
197
би хтось узяв та й прикрутив те внутрішнє світло, як лампу
на столі.
Той жаль, що викликали внутрішні зміни в Олегові, часті-
ше тепер змішувались з роздратуванням. Олег дедалі більше
занурювався у свій світ, він зробився байдужим та бездіяль-
ним щодо одних речей, але зберіг жваве зацікавлення до ін-
ших, таких як телевізор, Інтернет та балачки з Сашунею. Хо-
ча, можливо, це були й не балачки, а філософські розмови.
У будь-якому випадку, вони становили важливу частину йо-
го теперішнього життя. Він знову і знову відкладав свої мі-
фічні плани на завтра, і це завтра ніяк не наставало. Почуття
реальності збігалося, як шагренева шкіра, але він цього не по-
мічав. Скидалося, що Олегові страшно спробувати розібрати-
ся самому із собою, поставити собі деякі запитання і почути
чесні відповіді. А може, він не знав, про що запитувати, і тим
більше, що відповідати. Уникав сам себе, відганяв небезпечні
думки, здатні зруйнувати той мур, за яким він ховався від сві-
ту. Видавалося, що його більше ніщо не принижує. Видавало-
ся, усе влаштовувало, навіть відсутність почуттів.
* * *
Вона покликала Олега на виставу, куди всі зібрались під ору-
дою Космоса. Але Олег відмовився — що мені там з вами всі-
ма робити? Малося, мабуть, на увазі, мені, дорослому чоло-
вікові — з вами, дітлахами. А може, йому просто і це було
нецікаво.
Він навіть вийшов у коридор провести Кароліну. Зовні ви-
глядало, що між ними все гаразд. Тільки от вони майже не
розмовляли.
…Актриса почала з розстановкою, чітко й повільно, як ніби
робила вправу на вимову перед початком вистави, як ніби це
була ще й не вистава, а підготовка до неї. Сиділа, склавши но-
ги, як козак Мамай або як буддистський монах у медитації, 198
видмухувала чітко й вгору, як пухирці повітря чи мильні
бульбашки: «У!.. Вс-Я-ко-го! С-Во-Я!.. Д-о-л-Я!.. І-Св-і-й! Ш-л-
Я-х! Ши-ро-ки-Й!..» — і далі, далі, далі вела монолог зі «Сну»
Шевченка. А воно все було про нинішній час, а не про минув-
шину. І Шевченко був зовсім інший, аніж вони у школі вчили.
Єдиний реквізит, присутній на сцені — мітла з довгих чер-
вонястих лозин — літала, гребла, млинувала, шуміла вітром, гойдалася деревом, стовбичила вельможею у царських пала-
тах. Актриса бавилася з нею, як дитина бавиться знайденою на
стежці гілкою, перетворюючи її в усе, чого побажає дитяча не-
стримна фантазія. Актриса і з тілом своїм бавилась, і з голо-
сом. Вони слухались її, як добре відлагоджені механізми.
Кароліна заціпеніла, сиділа приголомшена. Ось так, вияв-
ляється, можна грати на сцені. Якщо вже грати — то або так, або ніяк. Принаймні тягнутись до цих побачених можливос-
тей з усіх своїх Богом даних сил.
— Ти зауважила, як вона пародіює класичну манеру гри?
Кароліна отямилась від своїх думок. Що?.. Гєнек запитував
її про пародію.
Вони йшли вулицею Листопадового Чину вгору, попри ого-
рожу парку Франка, просто на яскраво окреслену підсвіткою
будівлю — на управління залізниці. Усі розійшлися, бо Кос-
мос кудись поспішав, сказав лиш про побачене: «Космос!»
і пообіцяв завтра перед репетицією повернутись до вистави, обговорити враження.
— …класичну манеру гри? — перепитала Кароліна, схо-
пивши за хвіст почуту фразу. — Ні. Коли?
Гєнек склав руки перед собою і почав підвивати писклявим
голосом школярки-відмінниці, яка чесно заробляє свій бал
з української літератури:
— Світає, край неба палає…
Кароліна пирснула в долоню. Справді кумедно виглядає,
вона на це не звернула уваги. Гєнек зараз поділився із нею сво-
199
їм відкриттям. Кожен розтягує побачене на скалки вражень, видобуває з них свої відчуття, вихоплює співзвучні своїм дум-
ки. Може, режисерові й артистові про це не йшлося, але гля-
дач — тепер вже співавтор — побачив своє.
* * *
Нормально чи «ненормально», як сказав Гєнек, гуляти самій, це її власне не турбувало. Його це дивувало натомість. Ти ж не
пенсіонерка, сказав він, щоб гуляти по місту сама. Їй взагалі те-
пер було нормальносамій. Хвилини на самоті не надто часто
випадали, вона їх любила. З Олегом щось відбувалося незбаг-
ненне, він все далі й далі відходив від неї, можна було вже й не
кликати його з собою, достатньо було одягнутись і сказати
у спину: «Через годину буду». Він відсторонено кивав, не від-
риваючись від комп’ютера, телевізора, іноді книжки. Часом ви-
ходив з дому, аби подивитись, як почуває себе машина
