Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко

— О восьмій ранку це все відбувається? — уточнює він. —

Усе це о восьмій ранку, я правильно зрозумів? — у його голо-

сі іронія.

— О восьмій ранку! — занадто гаряче реагує жінка. —

«Книжкова хвилинка», а не «це все». І закінчувати день бу-

ло б добре тим самим уривком. У записі. Таке літературно-

книжкове обрамлення дня. І кожного разу — новий уривок.

Може, хтось бодай перед сном читатиме. І так день у день. Ін-

ше, інше, інше… І давнє, і найновіше. Маленький уривок —

і незмінна фраза: «Нехай у вашому дні буде хоч дві сторінки

доброї книжки!»

— А перехід до новин? — озвався грубасик. Він нарешті

підніс голову від своїх паперів. — Чи воно буде органічно ви-

глядати?

Жінка повернулась до Кароліни спиною:

— Що тебе напружує?.. Цілковито органічний перехід.

Ранкове привітання. Мікродоза живого читання, гомеопатич-

ний варіант, крапелька в морі, брязкальце, на звук якого

182

неодмінно повертатимуть голову… А далі все як завжди: но-

вини, гості студії, реклама, кліпи… Усе по повній.

Говорила, походжаючи туди-сюди холодною студією, не по-

спішала повернутись до колег за стіл.

Грубасик спостерігав за її рухом, закинувши ліву руку со-

бі за шию, зосередженно чухав праве вухо.

— І головне. Як це сприймуть глядачі? — він ніби сам із со-

бою радився, розмірковуючи вголос.

— Особливо наші глядачі, — Брюс Вілліс зробив акцент на

слові «наші», а тоді, кепкуючи, повторив, як запам’ятав, фі-

нал прочитаного Кароліною уривка: — «Того літа… я була

з батьком та його коханкою… Ельзою…».

— Ну це ж для прикладу! — розсердилась жінка. — Як-

що ми аж так зважатимемо на нашу цнотливу галицьку

аудиторію, доведеться читати лише Шевченка, і то далеко

не все.

— Шевченка теж непогано було б читати! Думаєш, його так

вже всі знають, як про те говорять?

— А ти думаєш, я про це не подумала? — жінка розчерво-

нілась. — У мене вже є закладки в «Кобзарі»…

Про Кароліну забули. Вона стояла, тримаючи книжку в ру-

ках, з переконанням, яке ні з чим не сплутаєш: вона опини-

лась там, де треба, і то вчасно.

Телевізійна трійця згадала про дівчину, повернула голови.

— Нічого, якщо я тут трохи почитаю? — вона показала на

студійну яскраво-зелену канапу в глибині приміщення.

Лисий усміхнувся. Телевізійники перезирнулись.

— Як вас звати? — запитав він.

— Кароліна Кужвій.

— Прекрасно, — сказав він. — Кароліна Кужвій.

«Що прекрасно?» — подумала Кароліна, не помічаючи, що

теж усміхається.

— Стривайте, — грубасик зсунув окуляри з чола на ніс, —

це ви та дівчина з телеінтерв’ю?..

183

Смикнула плечима — вгору-вниз, що могло зійти й за «не

знаю». Може, він мав на увазі якесь інше інтерв’ю.

— Старий, — повернувся він до лисого, — це ж та дівчи-

на, що перетягнула на себе увагу… — і він, нахилившись, щось стиха сказав, важко було розчути, що саме.

Обидва пожвавішали.

— Що ж ви там за спиною у метра влаштували? — біля

очей повного зібрались глибокі зморшки, які натомість ро-

били його молодшим.

— На форумі? — про всяк випадок перепитала Кароліна.

— На форумі! Чи це ваш фірмовий трюк? — весело провадив

грубасик. — Заходите за спину знаменитості і влаштовуєте там

своє шоу, відволікаєте увагу глядача на свою скромну персону…

— Я не знала, що нас знімають. І не знала, що той пан зна-

менитість.

Телевізійники ще більше розвеселились.

— А ви взагалі книжки читаєте? — запитала жінка.

Кароліна випнула нижню губу, і згадавши брата та його на-

станови, вирішила не крутити, а говорити правду — бо все

одно розкриють.

— Мало, — відповіла вона.

— Що востаннє прочитали?

— «Сестру Кері» Драйзера… І про Фіндуса… Про маму

Му… Наталю Забілу, багато всього дитячого…

Чотири пари очей дивились на неї, чотири — бо з півтем-

ряви вийшла дівчина, мабуть, та Руслана, що забула цукор до

кави додати.

Чоловіки дивились з цікавістю. Гарна жінка — по-вчитель-

ськи. Руслана — зверхньо.

— Дитячого? — перепитала жінка. — Чому дитячого?

— Я нянькою працюю. — Усі чекали продовження, якихось

подробиць, і вона чомусь додала: — Бебісітер!

— А чому «Сестру Кері»?

Занадто довго довелося б пояснювати, якби правду говорити.

184

— Просто так, — відповіла Кароліна.

— Ви не малюєтесь?

Опитування дедалі більше нагадувало випадкове точкове

вколювання: там штрикнули, тут штрикнули.

— У мене алергія на туш.

— Та для чого їй малюватися? — озвався Брюс Вілліс. —

Вона тим і цікава, що не така, як усі. Ви львів’янка?

Ще одне непросте запитання.

— Так. Вже львів’янка. Три місяці, як з Києва. Винаймаю

квартиру. А взагалі я з Висічі. Ви не знаєте, це Яворівський

район, неподалік від військового полігона.

— Чого це не знаємо? — грубасик повернув окуляри на чо-

ло. — У мене там товариш служив, я навіть до нього приїж-

джав одного разу. Гарні місця… Грибні…

— Нянькам зараз так добре платять, що можна помешкан-

ня винаймати? — здивувалась жінка.

— По-різному платять, як всюди. Мені платять добре.

— Гаразд! — грубасик випростався з-за столу, згріб свої па-

пери. — Завтра на пів-восьмої щоб були тут і вже готові до

ефіру. Залиште свою адресу та телефон, працівників наша ма-

шина зранку привозить… Будемо пробувати в прямому ефі-

рі, наразі на цих книжкових вставках.

— У «Книжковій хвилинці»! — виправила жінка.

— А далі буде видно, — погодився він. — Хоча мені на це, самі знаєте, що скажуть. Вчора з вулиці прийшла, нині в пря-

мому ефірі!

— А звідки в нас усі гості приходять на прямі ефіри? Не

з вулиці? — затримала його жінка. — Ми ж її не на новини

ставимо. А як вона читає, ти сам бачив.

— Чи ви з самого ранку нянькою працюєте? — озирнувся

грубасик.

— Я домовлюсь, — відповіла Кароліна. — Буду готова на

пів-восьмої.

— Куди ти? — зупинила жінка грубасика. — Там ще троє.

185

— Давайте вже без мене, — відповів той. — Зараз прийдуть

з рекламою.

«Чого так довго?» — накинулись на Кароліну дівчата, коли во-

на вийшла зі студії. — «Каву п’ють», — відповіла вона і засоро-

милась. Ось тільки тепер і засоромилась, вперше за ранок.

* * *

Що б