Лінкольн у бардо - Джордж Сондерс

Шнурування черевика; зав’язування вузла на пакунку; вуста, що припали до твоїх вуст; рука, що лежить на твоїй руці; кінець дня; початок дня; відчуття, що завтра буде новий день — як завжди.

Прощавай… тепер усьому цьому треба сказати: прощавай.

Крик гагари у темряві; судома в литці навесні; потирання шиї у вітальні; ковток молока наприкінці дня.

Якийсь криволапий пес гордо порпає задніми лапами траву, щоб прикрити своє скромне гівенце; скупчення хмар над долиною, що проривається упродовж однієї просякнутої бренді години; пил на пальці, яким сунеш по дощечці жалюзі, уже майже полудень, і треба прийняти рішення; ти бачив те, що бачив, і побачене тебе зранило, і вихід, здається, тільки один.

Скривавлена керамічна ванночка витанцьовує догори дном на дерев’яній підлозі; шкуринка помаранчі, що лежить у тій дрібненькій літній пилюці, зовсім не ворушиться від останнього, все ще недовірливого подиху; застромлений у приступі паніки у знайому розхитану балясину фатальний ніж, який мати (люба, прибита горем мати) впускає (а чи й кидає) згодом у тихоплинний, шоколадно-коричневий Потомак.

Усе це було не насправді, зовсім не насправді.

Та ні, все це справжнє, незбагненно справжнє, безмежно дороге.

І це, й усе інше почалося з нічого, ховалося у безконечному вариві енергії, та потім ми дали всьому цьому назву, й усе це полюбили, і таким чином подарували всьому цьому буття.

А тепер мусимо все це втратити.

Кажу це вам, любі друзі, перш ніж піти, у такому-от миттєвому вибуху думки, з місця, де час уповільнюється й урешті спиняється, а ми можемо відтак жити вічно в одній-єдиній миттєвості.

Прощавайте   прощавайте   проща…

роджер бевінс ііі

CIV

Керолайн, Метью, Річард і я лежали собі переплетені у своєму закапелку біля щогли з прапором: моя штуковина — в роті у Керолайн, Річардова штуковина — у неї в задниці, штуковина Метью — у мене в задниці, а штучку Керолайн ми розділили між ротом Метью та моїм вправним у ласках середнім пальцем.

містер леонард ріді

Схоже, ми проґавили всю забаву.

місіс керолайн ріді

Доки забавлялися собі самі.

річард кратчер

Та потім, коли гуркіт від усіх тих спалахів світлоречовини став уже надто набридливим…

місіс керолайн ріді

…у нас, чоловіків, почалася висячка.

містер леонард ріді

І продовжувати забаву стало вже проблематично.

місіс керолайн ріді

Тоді ми з Річардом та містером Ріді підтягнули штани, місіс Ріді обсмикнула спідницю та застебнула блузку, і ми вирушили повздовж огорожі глянути, що ж там за забава, хоч до нашої вона, звісно, так чи сяк не дотягувала.

метью кратчер

Дорогою нам трапився містер Бевінс…

місіс керолайн ріді

Той довбаний педик.

річард кратчер

Стояв на колінах перед огорожею і щось бубонів собі під ніс.

містер леонард ріді

А потім — звичний шарварок: яскравий спалах, згори сипле одяг.

метью кратчер

І все, вже по Бевінсі.

річард кратчер

CV

Ось-ось мало встати сонце.

Ті з нас, кому пощастило пережити цю моторошну ніч, юрмилися, радилися між собою, бігцем вирушали в розвідку недалекими околицями, шукаючи тих, хто вижив.

Ні Перді, ні Йоганнеса, ні Кролі ми не знайшли.

Не знайшли Піклера, Елли й Верни Блов, Еплтона, Скеррі, Торна. Зник Мідден, і Ґонкур, і Капп, і Едвелл, і Лонґстріт.

Преподобний Томас теж зник.

Навіть Бевінс із Воллменом, двійко тутешніх довгожителів, чи не найбільше відданих цьому місцю, — і ті його покинули.

Як нам було їх жаль… Це ж треба — бути такими легковірними! Піддатися на просторікування звичайнісінького хлопчака. І згинути навіки. Такі милі дурники, інакше й не скажеш.

ланс дернінґ

Ось ми. Хіба ні? Якщо ні, то хто тоді говорить? А хто чує?

персіваль кольєр-«шарах»

Яка бійня!

І це ми зуміли оглянути лише невеличку частину наших теренів.

ланс дернінґ

Невдовзі день почав уже серйозно вступати у свої права, й усім тілом розлилася звична слабкість, яку супроводжувало відчуття здрібніння; ми кинулися кожен до своєї домівки і гидливо розташувалися у своїх хвороб-тілах, заплющуючи або відвертаючи очі, щоб не бачити, на яку бридоту вони перетворилися.

роберт ґ. твістінґс

А коли зійшло сонце, ми, кожен у собі, промовили звичну свою молитву:

лоренс т. декруа

Нехай же ми ще будемо тут, коли сонце знову сховається за небокраєм.

місіс антуанетта боксер

І тієї миті, коли знову зможемо рухатися, насамперед з’ясуємо, що знов отримали той великий материнський дар.

роберт ґ. твістінґс

Час.

ланс дернінґ

Ще трохи часу.

персіваль кольєр-«шарах»

CVI

Як завжди на Світанні, два царства Злилися докупи, й усе, що було справжнім у Нашому, стало таким самим справжнім і в Їхньому: усі Камені, Дерева, Кущі, Пагірки, Долини, Потічки, Ставки, Болота, Латки Світла та Тіні злилися воєдино, й були одними і тими самими поміж двома Обшарами, й одне Царство годі було відрізнити від іншого.

Цієї ночі трапилося багато чого Нового, Химерного і Тривожного. Ми, Троє Холостяків, стежили за тим, як розгорталися події, згори: там, у Височіні, ми були у безпеці, самі по собі та вільні, тобто все було якраз так, як нам до вподоби.

Я напоумив своїх юних Підопічних, що настав час нам нагально Повернутися до своїх Хвороб-коробів і Ввійти.

Увійти у те, що нас там Чекало.

стенлі ліпперт-«прохвесор»

Тьху!

джин кейн-«шельма»

Входити туди нам не подобалося.

джек фуллер-«пустобрех»

Зовсім.

джин кейн-«шельма»

Та це була Ціна; ми мусили перебувати, цілковито Свідомі, проте Бездіяльні, у тих Огидних Рештках, які колись нагадували нас, а чи й, властиво, були нами — тими, кого ми Любили й Леліяли; і так мало тривати, доки на землю знову Впаде Ніч, а ми, вихором шугнувши вгору, станемо…

стенлі ліпперт-«прохвесор»

Вільними.

джин кейн-«шельма»

Знову вільними.

джек фуллер-«пустобрех»

Справді собою.

джин кейн-«шельма»

І знову віднайдемо усе Благословенне Створіння.

стенлі ліпперт-«прохвесор»

І знову все стане можливе.

джин кейн-«шельма»

Ми Троє ніколи не були у Шлюбі, ніколи по-справжньому не Любили, та коли на землю знову спадала Ніч, а ми переконувалися, що й далі Перебуваємо тут, могли з того «ніколи» посміятися…

стенлі ліпперт-«прохвесор»

Адже, доки нам справді не настане кінець, казати «ніколи» не випадає.

джек