Лінкольн у бардо - Джордж Сондерс

це нелегко: ноги він мав таки довжелезні. Щоб зрівнятися з ним, я витягнув свої ноги, витягнувся весь, і тепер ми були однакові на зріст. Так ми й вийшли за ворота, а коли опинились у сідлі, то насолода від того, що я знову їхав верхи, так мене схвилювала, що я не стримався і… залишився там. У ньому. Яка ж то була радість! Робити те, що хочеш. Коли тобі ніхто цього робити не наказував і ти ні в кого не питав дозволу. У домі, де я прожив ціле життя, раптом зірвало дах, якщо можна так сказати. Миттєво спізнав я широкі простори Індіани й Іллінойсу (точні плани цілих міст, особливу гостинність певних тамтешніх осель — хоч і зроду в тих краях не бував), а ще відчув, що цей чоловік… ой, ні, мій Боже, я не наважуся назвати посаду, яку, видалося мені, він тоді обіймав. Я аж трохи злякався, що насмілився проникнути в особу настільки високопоставлену. Хай там як, мені було в ньому дуже затишно. І захотілося раптом, щоб він також спізнав мене. Моє життя. Спізнав нас. Наш люд. Не знаю, чому, але саме так я тоді почувався. Він не мав до мене відрази — ось як, мабуть, можна це висловити. Чи, радше, така відраза була раніше, і певні сліди від неї ще залишалися, але витягнувши її на світло і ретельно розглянувши, він уже певною мірою її позбувся. Нагадував розгорнену книжку. Або книжку, яку саме розгортають. Яку допіру розгорнули дещо ширше. Розгорнула печаль. І — ми. Усі ми, білі і чорні, ті, що недавно цілими десятками, а чи й сотнями в ньому перебували. Схоже, ця подія таки на нього вплинула. Ще й як вплинула. Додала зажури. Хоч якраз зажури там не бракувало, аж ніяк. І це зробили ми. Усі ми, білі і чорні, своєю зажурою додали зажури і йому. І тепер, хай як дивно звучать ці слова, він своєю зажурою додавав зажури й мені, і я думав: гаразд, сер, якщо вже ми вирішили влаштувати такі-от журливі посиденьки, то у мене теж знайдеться чимало суму, про який, гадаю, не вадило б знати і такій поважній птиці, як ви. І почав думати, думати так напружено, як тільки міг, про місіс Годж, і про Елсона, і про Літці, і про всіх тих, про кого чув упродовж тривалого співперебування в нашій спільній ямі, про всі знегоди та приниження, які випали на їхню долю, а також пригадав собі ще деяких людей нашої раси, що їх знав і любив (свою маму; дружину; наших дітей: Пола, Тімоті та Ґлорію; Ренса П. та його сестру Бі; чотирьох малих Кушменів), та все те, чого довелося зазнати їм, і далі думав: сер, якщо ви й справді маєте таку владу, як мені здається, і справді відчуваєте до нас таку прихильність, яку я начебто читаю у вашому серці, то постарайтеся, якщо ваша ласка, зробити щось для нас — щось таке, що дозволить нам самим про себе подбати. Ми готові, сер: розгнівані і спроможні, наші надії та сподівання стиснуті у таку тугу пружину, що можуть зробити нас або смертельно небезпечними, або святими; відпустіть нас, сер, дайте нам волю і змогу показати, на що ми здатні.

томас гейвенс

XCVII

Елсон із Літці стояли біля дверей каплиці й прислухалися.

А тепер швидко підбігли посковзом, тримаючись за руки.

Той білий хлопчик… озвалася Літці.

Сказав, що ми мертві, докінчив Елсон.

місіс френсіс годж

О, Господи, мовила місіс Годж.

елсон фарвелл

Усі ці роки у нашій ямі я, мов справжній скарб, леліяла думку про те, що колись мої діти, Анналіза й Бенджамін, прийдуть і…

І що? Залишаться? Зі мною? Тут?

Що за безглуздя.

Тільки тепер я раптом побачила, яке ж це безглуздя.

Ех, бідолашна ж я, бідолашна.

Стільки років…

Вони ніколи не прийдуть до мене сюди. Постаріють, і помруть, і знайдуть вічний спочинок там, у тих далеких краях, куди їх відвезли, коли забрали у мене. Сюди вони не прийдуть. Зрештою, а чи справді мені цього хотілося б? Хотілося, еге ж, доки я була в очікуванні, бо думала, що все це лише тимчасово. Але тепер, коли…

Тепер, коли я знаю, що померла, я хотіла б лише, щоб вони пішли туди, куди й мають піти. Прямо туди. Хай де це. І, так подумавши, збагнула, що й сама маю туди піти.

Я глянула на Літці, як то не раз робила колись, ніби запитуючи: ну, пані моя, а ви що про це думаєте?

Я з вами, місіс Годж, відповіла Літці. Ви завжди були для мене як мати.

місіс френсіс годж

Хоча трохи сумно.

До мене ж щойно повернувся голос, а вже треба йти.

літці райт

Елсоне? окликнула я.

Ні, озвався він. Якщо щось таке як чеснота, братерство та покута існує й досяжне, то інколи задля того, щоб цього сягнути, треба пролити кров і вчинити помсту, зробити так, щоб того, хто колись скоїв злочин, тепер аж судомило від страху, взяти гору над безсердечним гнобителем. Тож я залишаюся. Залишаюся тут. Доки не помщуся. Доки не помщуся хоч комусь.

(Такий милий хлопець. Такий гордий. Так любить драматизувати.)

Ми померли, мовила я.

Я ж тут, відповів він. Тут — я.

Я не стала більше нічого казати. Якщо він хотів залишитися, то я не мала наміру йому перешкоджати.

Усі мають робити так, як уважають за потрібне.

Готова? запитала я у Літці.

І наче у пам’ять про давні часи, вона двічі кліпнула очима, що у нас завжди означало: так.

місіс френсіс годж

XCVIII

Дорогий брате, постскриптум. Написавши те, що повище, я пішла спати. Та за якийсь час прокинулася від тупоту кінських копит. Я покликала Ґрейс, і вона допомогла мені перебратися у крісло на коліщатах та підвезла до вікна. І хто ж то від’їжджав, як ти гадаєш? Сам містер Лінкольн! Присягаюся. На вигляд — зовсім виснажений, дуже горбився у сідлі. Він зник з очей, а я прочинила вікно, окликнула «старого доброго Мандерса» і перепитала: так, це й справді був президент. Що ж за біль має терзати йому серце, якщо змусив його приїхати сюди навіть такої-от холодної та безжальної нічної пори?

Доведеться тепер знову кликати Ґрейс, щоб допомогла мені дістатися назад до ліжка. Намагаюся викликати її тільки тоді, коли це справді потрібно, бо щось вона останнім часом лиха на мене. Завжди у кепському гуморі і ніколи зі мною не жартує. Так, наче