Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська
— Я прибула, щоб битися з Ахіллесом.
Отак неуникною стала зустріч цих двох, що прийшли під Трою назустріч власній долі.
Прибуття Пентесілеї з амазонками пробудило в троянцях вже майже вигаслий запал до битви. І як перед тим натхненням для мужів була Гелена, так тепер прикладом і осяянням стала Пентесілея. Зрештою, почуття, які вона спричинила, відрізнялася від тих, що їх викликала Гелена. Бо Гелена у всіх мужах будила жадання і усіх, від старого Пріама до Астіанакса, маленького сина Гектора, вводила у стан захвату.
Але от з’явилася Пентесілея, воскрешаючи в серцях мужів та жон інше прагнення, так само глибоко закладене в людську природу, як жадоба насолоди, — прагнення боротьби, прагнення помірятись силами з навколишнім світом та ворожими силами, які на людину чигають. Адже Велика Матір Богів та Людей несла кохання й боротьбу, народження і смерть; була вона у любовному відданню, у бринінні бджіл і в лісовій тиші; у калатанні дзвоників, у звучанні флейт, у поклику вовків та яснооких левів, що луною відбивається по узгір’ях. Дивлячись на Пентесілею, троянці думали, що вона як левиця, голос якої вночі сповнює тривогою найвідважніших мандрівників.
Назавтра Пентесілея вдягла золотистий обладунок і припоясала меч у піхвах зі срібла та слонової кості; але найгарнішим був щит цариці амазонок, ясний і обведений світлим рубцем зі сплаву невідомого металу, блискучого, як місяць-молодик, коли він підіймається над Океаном. Пентесілея взяла в руки два довгі списи і, вийшовши перед палац, видала бойовий оклик, на що збіглись її товаришки[135].
Пентесілея не билася з колісниці, а, за одвічним звичаєм амазонок, сіла на коня, прегарну кобилу з табуна фракійської цариці Оріфії. Довкола Пентесілеї стали у бойовому строю її подруги. За ними вишикувались троянці та їхні союзники.
Пріам придивлявся з мурів, як з брами міської виходили загони воїнів і ставали на рівнині. Здалеку миготів золотистий шолом Пентесілеї. І почав цар Трої з глибини серця молитися, щоб Опікунка міста врятувала Пентесілею та Трою від погибелі. Серце його переживало муки умирання кожного зі синів, що гинули від рук ахейців, і щоразу здавалося йому, що більше не витримає. «Але зараз учини так, Богине, — молився він, — щоб це місто вціліло! Нехай із цих убивств та похмурої різанини вийдуть живими останні дардани і — Пентесілея». А коли так з глибин змученої душі слав благальні молитви до тієї, що володіє Землею, Місяцем і Зорями, почув таємничий голос, що озвався всередині нього: «Знаєш же ти, що ніколи вже не побачиш Пентесілеї живою».
Тимчасом ахейці, упоєні тріумфом Ахіллеса над Гектором і певні своєї непереможності, здивовано споглядали, як виходять нові й нові загони троянців, бойові колісниці, піхота й кавалерія амазонок. Поза всяким сумнівом, троянці ставали до атаки. Отож ахейці почали якомога швидше готуватися до бою: накладати шоломи, затягувати реміння обладунків, хапати мечі та списи; виводили коней і поквапом запрягали їх до колісниць, а піхотинці, озброєні луками, кожен зі зброєносцем, що тримав перед ним щит, займали позиції. Ледь ахейці встигли сформуватися, розпочався наступ. Вела його Пентесілея.
Багато ахейців згинуло від руки цариці амазонок: Моліон і Персіной, Елістус і Антіфей, Іппалмус та ще інші.
Одразу ж за Пентесілеєю наступали Клонія, Полемуса, Деріноя, Евандра, Антандра, Бремуса, Гіппотоя, Гермотоя, Алкібія, Дерімахія, Антіброта, Термодоса, Клета. Разом було їх дванадцять.
Але в серцях ахейців здійнялася лють, що так легко дозволяють вони перемагати себе, що падають із колісниць і їх топчуть, як збіжжя, яке молотять ратиці волів, що їм з рук випадають мечі і терпне тіло. Не для того прийшли вони під Трою, щоб ганебно загинути від руки дівчат, яких радо б мали бранками! Подарк, Ідоменей та Аякс рушили з відсіччю. Першою впала Клонія, пробита списом царя Криту. Потім Бремусу скинули з коня.
Але там, де билася Пентесілея, почала утворюватись пустка.
— Гей! Не тікайте, боягузи! Зостаньтеся тут, сипам та вовкам на страву! — заволала цариця амазонок.
Підхоплені самозабуттям Пениесілеї, на колісницях наступали Гекторові брати. Здалеку Паріс мірив із лука і раз по раз прицільною стрілою влучав якогось ахейця.
Бойовий запал і надія на перемогу почали охоплювати троянок, що приглядались до битви з-під мурів. Стояли вони тремтячи і вдивляючись у Пентесілею. Аж урешті Тісіфона, керована ненавистю і страхом, підхопилася з криком:
— Товаришки, прокиньтесь! Допоможемо нашим мужам і братам у смертельному бою! Невже ж ми гірші від них? Невже ж гірша кров пливе у наших жилах? Інакше б’ється серце? Чи ж не краще загинути на полі честі, ніж іти у неволю ахейців, стати їхніми бранками?
Ще не закінчила, а вже троянки почали збігати з мурів, кожна поспішала до свого дому, щоб озброїтись оружжям…
Виступила тоді Теано, верховна жриця, стражниця Палладію[136].
— Безумні, безумні, чи справді думаєте, що ваша участь у бою зміцнить серця ваших мужів та братів? Що зумієте хоч мить одну витримати натиск ахейців? Ви не амазонки. Жодна з вас не Пентесілея. Жодна не вміє владати списом ані мечем…
Засмучені, повертались троянки на мури. В цю хвилину всі вони заздрили Пентесілеї, бо — хоч якою мала бути її доля, не була то доля рабині.
Тимчасом Пентесілея вдерлася в ахейський стрій, розкидаючи воїнів наліво і направо. Кидалась на зібраних у маленькі групки і розносила їх, наче сміття. Наче листя, зірване осіннім вихором, наче краплі дощу один за одним падали аргів’яни від дотику її списа.
Двічі вона самого Ахіллеса змусила завернути колісницю.
Тоді паніка охопила ахейців. Піхотинці, колісниці, коні, — усі
