Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

— Адже ж сьогодні день Літнього Сонцевороту. Я одягнена в шати верховної жриці, а обличчя посипала гіпсом на честь Левкотеї.

— Ах так, — Агамемнон ніколи не знався на літургічних обрядах. Це справа жриць, а він був воїном.

— Прибуваєш саме вчасно. Ходи за мною, пане, — говорила Клітемнестра таємничим шепотом, — я приготувала для тебе купіль та шати на урочистість, у твоєму житті найбільшу.

Агамемнон згадав про Кассандру.

— Чужинку цю — зволь прийняти у дім наш і кривди не чини їй. Вона походить із царського роду Пріама.

— І для неї знайдеться місце у сьогоднішньому святі, зійди-но з колісниці, не пишайся так! — гукнула до Кассандри.

— А де наші діти? — спитав Агамемнон, роздивляючись довкола. — Чому не вийшли мені назустріч?

— Йди спершу скупатися, — Клітемнестра взяла Агамемнона за руку і лагідно, але невблаганно повела в бік лазні.

У цю мить Кассандра жахливо скрикнула і кинулася до воріт. Але її зупинили вартові та кам’яні леви. Залишилась сама на подвір’ї, оточена сторожею.

— Задуха тут, як у гробниці. Все тут просякло кров’ю, — сказала, водячи очима по мурах.

— В невільниці-чужинки, видно, гострий нюх, — буркнув один зі стражників.

— Невдовзі трапиться тут щось жахливе.

— Та що тут віщувати? Вже ж минуло все, — озвався інший стражник; це він з башти спостерігав за вогнями і дав знак, що Агамемнон повертається.

— Ні, ні, — промовила Кассандра, звертаючись просто до нього. — Щось жахливе назріває тут! Чути тут, як на бойовищі,… як у Трої.

Тимчасом Агамемнон насолоджувався гарячою і пахучою купіллю. Саме підвівся з води, весь паруючий, поставивши одну ногу на долівці, коли увійшла Клітемнестра з шатами; закинула їх йому на голову і тісно обмотала тіло. Насправді була то майстерно сплетена сіть, яка, коли він почав вириватися, чимраз тісніше його сповивала. Ще наче не зовсім розуміючи, що діється, звернувся до дружини:

— Що таке? Що це значить?

— Чи ж ти забув, що сьогодні день Літнього Сонцевороту, день жертви Священного Царя?

— Про що ти кажеш?

— Минуло тричі по дев’ять літ, відколи ти засів на троні у Мікенах. Твій час добіг кінця. В країні посуха. Сонце спалило збіжжя. Земля прагне крові Священного Царя.

Агамемнон зробив розпачливий жест, ніби бажаючи розірвати пута, але сіть не пустила.

— Поводься гідно, як пристало Священному Цареві. Коли прибудеш до Країни Метртвих, тобі назустріч доня вибіжить, — Іфігенія, — і обійме[142].

— Іфігенія не хотіла помирати. Довелося зв’язати її ременями.

Клітемнестра здійняла лабрис.

— Ти збираєшся вбити мене власною рукою?

— Маю помічника. Егісте!

Увійшов Егіст. Одягнений був у коротку шкіряну туніку — як помічник жриці, що має вбити жертовного бика. Клітемнестра подала йому лабрис.

— Впізнаєш його? Це Егіст.

Агамемнон не відповів. Егіст здійняв лабрис — на мить зустрілися їх очі, однаково крижані, — і з усієї сили рубонув сокирою Агамемнона по шиї. Агамемнон впав на долівку, бризкаючи кров’ю.

Тієї ж ночі загинула Кассандра.

Егіст мав охоту розправитись також із довіреними Агамемнона. Але Клітемнестра заперечила:

— Не хочу різні — не потрібно бід нових. Для жертви потрібна лише кров Священного Царя.

У часи, коли жертва Священного Царя вже була забута, поети зображали вчинок Клітемнестри як акт помсти за вбивство її мужа, сина та Іфігенії і за привезення Кассандри як наложниці.

Але те, що для вбивства скористалась лабрисом, обрядовою критсько-мікенською сокирою, родовід якої сягав міста-вулика, вказує на складний характер цього вчинку.

Кліиемнестра мала не один привід ненавидіти Агамемнона, але вдалася до архаїчного обряду, бо хотіла надати своїй помсті сакрального характеру.

Про це виразно каже Есхіл, вкладаючи в уста Клітемнестри такі слова:

Клітемнестра звеліла поховати Агамемнона в Мікенах, у гробниці-вулику, збудованій ще Атреєм. Вхід до гробниці не мав дверей, був закритий лише величезним каменем. До гробниці вів довгий коридор. Сам толос, де спочивали останки, був округлим і куполоподібним, наче вулик, а також наче шолом мікенського воїна.

Агамемнон був похований з усім військовим обладунком, з бронею, яку дістав від царя Алашії, з мечем, щитом і шоломом.

[У цій гробниці, званій також Скарбницею Атрея, Шліман знайшов посмертну маску мікенського владаря, зроблену зі золотої бляхи; вона показує обличчя примітивне, владне і невблаганне.

Так звана Маска Агамемнона, останнього Священного Царя, принесеного в жертву Матері-Землі, знаходиться в Афінському музеї[143].]

Сьогодні в місто прибувають варвари.

Кавафіс

1

…Віщих знаків не було. Тільки розходилась тривожна поголоска, що — йдуть. Цього разу підступали одночасно з суші та з моря, від сходу і від півночі. Але вироїлися зі сходу, який був леговищем варварів. В Ахайї ще нічого не знали напевно. Може, оминуть Грецію? Може, підуть на захід, де земля була відкритою, може, потягнуть на південь, де вдосталь збіжжя.

Про всяк випадок, у мікенських твердинях почали готуватися до оборони.

Аж раптом, як грім з ясного неба, прийшла звістка, що рушили дорійці, — всі мікенські владарі одразу ж зрозуміли, що, навіть коли б навколо розкинулась країна, стікаюча медом і молоком, пребагата золотом і міддю, гебаном і слоновою кісткою, дорійці однаково підуть на Пелопоннес — перешийками, кам’янистими ущелинами, через водойми і трясовини, ведені незгасимою тугою Гераклідів за рідною землею. Вигнані з Тірінфу й Арголіди, Геракліди скиталися по всій Греції і ніде їм не хотіли дати притулку, так що аж припали до Олтаря Милосердя в Афінах, благаючи, щоб дозволили їм залишитись. А коли і звідти змушені були піти, коли вже нічого їм не зосталося, окрім варварської Доріди, Гілл побрався з донькою дорійського царя і там уже й лишився. Кілька разів намагалися повернутися. Як досі — завжди безуспішно. За цей час здичавіли і уподібнилися до варварських північних