Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

Всі на Пелопоннесі знали: якщо на чолі диких верховинських племен дорійців ідуть Геракліди, то перший удар впаде на Пілос, Мікени та Тегею. Існувала давня запекла ненависть між Гераклідами та Нелеїдами, — свого часу Геракл спалив був Пілос, бо той підтримував його ворогів.

При першому поверненні Гераклідів Атрей на чолі армії ахейців став на перешийку і зупинив Гіллів похід. Гілл загинув — убитий у поєдинку царем Тегеї[144], — і Геракліди відступили на північ.

Але цього разу не відступлять — знали це владарі мікенських твердинь, обведених циклопічними мурами (щоправда, циклопічними назвали їх пізніше, коли від мікенських палаців зосталися тільки кам’яні брили, оброслі колючою травою і кущами тамариску).

Царем Пілосу був Мелант, наймолодший зі синів Нестора. Нині він не був уже молодим, давно проминули часи, коли на оздобленій колісниці мчав по широких дорогах Арголіди то в гості до владики Фераїв, то до золотих Мікен, то до конеродного Лакедемону.

Тепер Мелант найохочіше перебував у своєму палаці, де ощадно громадив спиж та електрон, золото та срібло, броню, мечі, щити та пахучі олійки, — і все це наказував писарям записувати, начеб хотів створити реєстр усього майна, яке на протязі поколінь Нелеїди зібрали та склали у скарбницях Пілосу, Феай та Кипаріссії.

Мелант викликав синів — Кодра і Алксотаса (від часу троянського походу ім’я Паріса-Александуса стало в Ахайї модним), щоб усталити з ними оборону на суші й на морі, бо з боку моря теж сподівались нападу.

Ковалі вдень і вночі перековували нагромаджений у скарбницях спиж на мечі, наконечники списів та стріли. Пілоські кораблі — колись Нестор виставив сорок суден для троянського походу, тепер було їх лише тридцять п’ять, — стали на якір по кілька в кожному порту, від Метапу на півночі по мис Акрітас на півдні і вздовж східного узбережжя аж по гирло ріки Недон у Мессенській затоці.

Ковалі зі святилища Великої Богині — Потнії — були переселені з Пакіянесу до південної Мессенії, до майстерень, що мали забезпечувати флот.

Столярі та муляри зміцнювали фортифікації та копали криниці поміж мурами.

Жінок і дітей помістили в Пілосі та Левкроні — нездоланних твердинях. Всі порти і замки одержали відповідні запаси пшениці, білого ячменю, фіг і вина. Окрім того, кожен воїн дістав недоторканний запас, складений із лляного насіння, маку та меду — в разі ворожої облоги.

Жінки під наглядом жриць пересіювали зерно, випікали коржі, готували ліки та полотно для перев’язування ран. Кожен, хто діставав порцію харчів, був утягнутий в оборону.

Мелант зостався в Пілосі з молодшим сином Кодром. Старший, Алксотас, тримав ставку в порту Плеврон[145].

Вночі палали багаття і освітлювали дорогу герольдам, що розвозили накази та поверталися з рапортами. Повітря пахло ялівцем, смоленими канатами і вином, бо настала пора винобрання.

Змовкли співи та дзвінкі тони інструментів на танцювальних площах. Зупинилися ткальні, майстерні, де змішували пахучі олійки, виготовляли ювелірні вироби.

Вдень і вночі лунав стукіт сокир, кування спижевих топорів і тупіт марширування піхоти.

Часом западала мертва тиша — і тоді чути було цикад. Людям завмирали серця в очікуванні варварів.

[У вогні, який спопелив Пілос, випалилися глиняні таблички, на яких містився перелік укріплень, їх комендантів та чисельність гарнізонів:

Гарнізон у Клименосі біля Метапу,

Комендант Алектрон, син Етеокла,

сто десять чоловік.

Гарнізон у Стратібої,

шістдесят чоловік.

Гарнізон у Трос біля Роова,

сто десять чоловік.

Гарнізон у Кевеносі,

Комендант Ловкіос, син Кирсаменоса,

вісімдесят чоловік.

Гарнізон у Мареї біля Кипаріссії,

п’ятдесят чоловік.

Гарнізон у Недватосі,

Коменданти: Керікос, Айкотас,

вісімдесят чоловік.

Гарнізон у Варпалос,

Коменданти: Ферефоніос, Арейос, Дівіеюс,

чисельність неповна — двадцять чоловік.

Гарнізон у Дуніосі,

Коменданти Діконаро син Адрастоса, Плевроніос, Косаменос,

вісімдесят чоловік.

Таблички записані лінійним письмом В, відомим із Криту. Це письмо було розшифроване Майклом Вентрісом у 1955-56 р[146].]

2

Почалося зі степових пожеж. Вже багато тижнів підряд горіла суха трава. Вночі видно було море полум’я, що посувалося з глибини азійських степів на захід, захоплюючи все нові й нові території, аж доки стіна вогню не зупинялась на річці, озері чи скелях.

Від пожежі утікали на захід високорогі олені, сарни, буйволи, рисі, лиси, леопарди і тигри, за дикими тваринами йшли стада корів та овець, гнані косоокими, озброєними луками монголами, наче прирослими до маленьких коників[147]. Так вони йшли вдень і вночі, аж доки перша орда монгольської кінноти не зустрілася з передовою сторожею аріїв, що прямували на схід, у бік Індії. Сутичка аріїв із монголами закінчилася поразкою аріїв. Недобитки повернули на захід, підштовхнувши неспокійні племена від Кавказу по Дунай.

До кочівників приєдналися хлібороби з-над озера Севан, їм-бо вода забрала оселі, золоті копальні та царські кургани.

На незмірних обширах гудів Степ, струшуваний мандрівкою народів, що вдиралися в Оброблене Поле.

Спереду їхали двоколісні бойові колісниці, зроблені з одного видовбаного стовбура, з ремінними сидіннями. Кермували ними воїни у бронзових шоломах, оздоблених спижевими вухами, волячими рогами та китицями. Литки мали обмотані смугами пурпурової тканини, а озброєні були залізними мечами й ножами. За ними котилися вози на чотирьох колесах з лозовими халабудами, які захищали молодь, що сиділа на лавках. Бойові колісниці та вози мали колеса з осями, а тягли їх коні.

За кінними возами зі скрипом сунули мальовані коробки-підводи на чотирьох колесах із дерев’яних щитів, запряжені волами.

Зроблені були ці підводи з тесаного дубу, сосни, ясена та магонію, — дерев, що обростали береги озера Севан. На них їхали матері з дітьми.

Кочівники везли з собою мідні