Дім на березі озера - Мері Лоусон
Сама Бо дуже гарна. Вона амазонка, моя сестра, – висока, світловолоса, вродлива, як завойовниця. Проти неї у чесній бійці Саймонові не вистояти. Правду кажучи, я підозрюю, що вона навіть Люкові може завдати чосу, хоч він сам на вигляд у досить добрій формі. Тепер щоразу, бачачи Люка, я знову дивуюся, який він вродливий. Дитиною я цього не усвідомлювала. Йому скоро тридцять дев’ять, а він стає тільки гарніший. Вкуси себе за лікоть, Саллі Маклін.
Метт сказав:
– Сідайте, народе. Покуштуйте сирного торта й трохи пісочної пасочки від Бо. Ну ж бо, Мері, край їх на шматки.
Люк упав на стілець. Я бачила, як Саймон радісно йому всміхався й збирався запитати про уроки водіння, але Мері також це побачила й пригрозила йому, нахиливши голову, тож він принишк.
– Ви добре доїхали? – запитав Люк. – Доки не забув, Лора Керрінгтон переказувала привіт. Вона завтра буде. Як там у місті? Чув, поштарі знову страйкують.
– А вони припиняли? – відповіла я. – Дякую, Мері. Можна мені кожного по шматочку?
Бо сіла поряд зі мною.
– Я маю розповісти тобі всі чутки, – сказала вона. – Чого ти ще не чула?
– Та навіть не знаю.
– Ти чула, що Джейні Мітчел – ну, вона тепер Джейні Лаплант, – розлучається? Так що тепер вона більше не буде Джейні Лаплант, а стане Джейні Мітчел.
– Здається, я й не знала, що вона стала Джейні Лаплант.
– Знала. Я тобі розповідала. А ти чула, що місіс Стенович знову стала прапрабабцею?
– Здається, так.
– То ти думаєш про попередній раз. Цей внук народився тільки минулої неділі. А ти чула, що стадо корів містера Джейні здобуло приз? Ну, чи то пак Офелія здобула. Дає більше молока, ніж інші корови в Північній Америці. А, може, тільки в окрузі Струана.
– Деніеле, сирного торта чи баварського? – запитала Мері.
Деніел здавався трохи збентеженим, чи то через Бо, чи то через гамір.
– Гм, кожного по шматочку, будь ласка.
Люк розповідав:
– …отож він купив увесь острів. Будує там велетенську мисливську хатину. Розраховує, що багаті американці повезуть сюди свої мільйони.
– Він думає, що ті стануть їхати аж сюди? – запитав Саймон.
– А він їх возитиме на гідропланах.
Метт урочисто сказав:
– Пізнайте захопливу красу канадської дикої природи. Побачте… – йому забракло слів.
– Дику первісність? – підхопив Саймон, так само урочисто. – Безіменну пишноту?
– І те, й те. Побачте дику первісність бурхливих рік. Спогляньте безіменну пишноту лісів. Станьте свідком дивовижного дійства…
– А як щодо «насолодіться»?
– Насолодіться дивовижним дійством, коли велетенський лось…
– Або ж гігантський лось…
– Могутній лось…
– Джим Сумак розраховує відростити волосся, повстромляти в нього пір’я і найнятися гідом, – сказав Люк, – думає озолотитися. Сподіваюся, їм знадобиться дуже багато рустикальних меблів. О, дякую, Мері. По шматочку кожного.
– Думаєш, знадобиться?
– Ну, їм доведеться звідкись брати меблі. Так дешевше, якщо не треба везти їх звідкись.
– Витерпіть шорстку розкіш Люкових рустикальних меблів…
Мері запитала:
– Бо, сирний чи баварський?
Раніше її щоки були вкриті рум’янцем, але тепер, коли пригощання гостей вечерею пішло на спад, вона стала видаватися не такою напруженою, як раніше. Насправді ж, весело пурхаючи над десертами з ножем для тортів, вона здавалася мені майже задоволеною.
Я подумала: «Ти що, забула тоді про все? Живучи тут, у цьому будинку, що бачив такі жахи, тобі якось вдається просто про це не думати? Це так ти продовжуєш жити далі?»
* * *
Того вечора – того пам’ятного вересневого вечора – хоч і шокований й ошелешений, саме Люк узяв усе на себе. Метт був не спроможний діяти. Пам’ятаю, як він стояв із Мері. Вони все ще були надворі, вона все ще нажахано схлипувала. Він обіймав її, безпорадно, безпорадність читалася в кожному вигині його тіла. Пам’ятаю, як Люк вийшов до них і завів обох усередину. Він спробував заспокоїти Мері, але та була сама не своя від страху. Вона могла навіть не усвідомлювати нашу з Люком присутність. Вона все казала до Метта: «Метте, в мене двомісячна затримка. Мене нудить щоранку і двомісячна затримка. Метте, він мене вб’є. О Боже, він мене вб’є».
Люк сказав:
– Гаразд, Мері, заспокойся, – але вона не могла. Люк сам був схожий на людину, яка щойно прокинулася і не знає, де вона. – Кейт, сходи постав чайника. Зроби чаю абощо, – попросив він.
Тож я пішла й поставила чайник нагріватися, але потім повернулася.
Мері й досі міцно трималася за Метта, а Люк намагався з нею поговорити.
– Мері? Я маю дещо в тебе запитати. Ти сказала, що він убив Лорі. Що ти мала на увазі? Мері, послухай мене. Хто вбив Лорі?
Метт сказав:
– Люку, не чіпай її. – То були його перші слова після її істерики. Його голос був хриплий і слабкий.
– Ні, ми маємо знати. Мері? Хто вбив Лорі? Твій батько? – відповів Люк.
– Я ж сказав, не чіпай її! Господи Ісусе! Ти що, не бачиш, у якому вона стані?
Люк на нього не дивився. Люк не міг на нього дивитися. Він не зводив погляду з Мері. Сказав тихо:
– Я бачу, в якому вона стані. То що, на твою думку, заспокоїти її й відправити додому, до батька?
Метт вирячився на нього, але Люк уникав на нього дивитися.
– Мері, ти мусиш нам сказати. Твій батько вбив Лорі?
Вона прошепотіла:
– Так.
– Точно? Ти бачила, як це сталося?
– Так.
– Але ж, Мері, Лорі втік. Метт бачив, як він утік.
Її очі на тлі білого лиця були величезні.
– Він повернувся. Було холодно. Він повернувся по куртку, й батько його впіймав і повів у сарай. Ми намагалися зупинити його, але ми не могли, й він його ударив, а Лорі ударив у відповідь, тож він його бив, бив і бив, і Лорі впав, і вдарився головою, й була кров, там була кров…
Люк мовив:
– Ясно. Ясно, Мері.
– …і там була кров, і…
Люк, не дивлячись на Метта, сказав йому:
– Відведи її в іншу кімнату.
– Що ти збираєшся зробити?
– Зателефоную лікареві Крістоферсону, а тоді – у поліцію.
Мері заридала.
– Він не хотів його вбивати! Він його бив, а ми намагалися його зупинити, а він його бив, і Лорі впав! Він ударився головою об лезо плуга! О Боже, о Боже, не треба поліції! Він мене вб’є!
Люк сказав:
– Відведи її
