Дім на березі озера - Мері Лоусон

Довгий час я була певна, що ту чутку пустила саме Саллі. А тепер я такої певності не маю. Підозрюю, багатьом людям було важко прийняти Люкову пожертву за чисту монету. Пам’ятаєте, йому було всього дев’ятнадцять, і така шляхетність у такому молодому віці інших людей присоромлювала. Тож вони мали її принизити. Немає нічого шляхетного у відмові від того, чого й так не хочеш. Немає нічого шляхетного у незгоді на сексуальні стосунки з жінкою, якщо ти гей. Нічого шляхетного у відмові від навчання в університеті, якщо тобі все одно не хотілося там вчитися. Колись я краєм вуха чула і такий здогад.

Хоча, може, саме в цьому й була дрібка правди. Підозрюю, що Люкові не надто хотілося стати вчителем. Цього хотіли наші батьки, а в нього на той час особливо не було інших пропозицій, або ж він не наважувався їх озвучити. І також, можливо, правда, що того дня, оголошуючи тітці Енні свій намір дбати про нас, він не усвідомлював, скільки всього йому доведеться заради нас покинути.

На мою думку, це не применшує його пожертви. Коли він розумів, що від чогось треба відмовитися – він відмовлявся. Як це довелося виявити Саллі Маклін.

Цікаво, чи він знав про ці чутки. Цікаво, чи ще й з ними мав давати собі раду.

– Тож і досі в його житті немає жінки? – запитав Деніел. У його голосі вчувалася згірченість. Я здивовано на нього глянула. Якщо Деніела назвати романтиком, він дуже здивується. – Скільки йому тепер?

– Тридцять вісім. Наскільки мені відомо – немає.

Хай як дивно, а я замислилася над цим під час своїх попередніх гостин. Прибігала міс Керрінгтон, як завжди, коли я приїжджаю додому, й мені здалося, що між нею і Люком є якась – як би це описати? – невимушеність. Може, це я собі навигадувала. Вона принаймні на десять років старша за нього. Хоча тепер не видається аж настільки старшою.

– Може, в нього це перетворилося на звичку, – сказав Деніел.

– Що саме?

– Самозречення. Опір спокусі.

– Може, – відказала я. Думаючи про Метта.

Я увімкнула дальнє світло. Вечоріло, хоч небо ще залишалося ясним і світлим, але дорога, дерева й камені вже зливалися у димчасту пляму. Далеко попереду блимали вогники щоразу, як ми піднімалися на пагорб. Струан. Ще півгодини – й будемо вдома.

* * *

Мені доводиться багато про що здогадуватися. Наприклад, я здогадуюся, що того літа місіс Пай перебувала у справді небезпечному стані, й тривогу за неї, разом з усім іншим, Мері не могла витримувати сама. Отож шукала підтримки у Метта. Якби в неї було більше друзів, або якби її мама мала родину, що жила поблизу, або якби Келвін не відвернув від себе громаду так, що більше ніхто не стукав у його двері, то, може, Мері б і не довелося так завзято, так відчайдушно, так благально прагнути Меттового товариства.

Розумієте, Метт був доступний. Він був поряд, хоча переважно в полі, щодня, шість днів на тиждень, усе те літо. Він збирав кожне пенні, що міг, не для себе – він здобув таку стипендію, що навіть за підручники не мав сам платити – а щоб заспокоїти свою совість, бо мусив покинути нас.

Отож, він був доступний. І вони довго ніби як дружили. Я думаю, що його горе від утрати батьків дещо скоротило відстань між ними попереднього літа. Вона побачила його тугу. Думаю, це могло їх поєднати.

Вона не розповідала йому всього, навіть тоді, але я закладаюся, що плакала в нього на плечі. Здогадуюся, що так усе й почалося.

Він її обійняв. Звісно обійняв – це природна реакція, коли хтось плаче на плечі, навіть для пресвітеріанців вона природна. Він її пригорнув. Можливо, погладив її по спині, незграбно, так, як погладив би Бо. Вони, певно, стояли десь за сараєм або ангаром для трактора – десь, де Келвін не побачив би.

Точно десь, де Келвін не побачив би. Я певна, що вони й не говорили одне до одного, коли Келвін був поряд.

Він обійняв її, із жалю й співчуття, знаючи з власного досвіду, як воно, коли ти пригнічений і не можеш про це сказати. Я й на секунду не повірю, що він у неї закохався. Але йому було вісімнадцять, і коли він її обійняв, то відчув, яка вона м’яка. На мій погляд, вона не була гарна. Зовсім ні. Занадто тілиста, з нечіткими рисами. Але, безперечно, жіночна, й коли він її пригортав, то її груди притислися до нього, його підборіддя зачепило її волосся, він, певно, відчув її теплий запах. Меттові було вісімнадцять, як я вже казала. Певно, вона була перша людина, яку він обійняв, окрім родичів.

Певно, вперше все сталося випадково. Вони наштовхнулися одне на одного, коли вона плакала через щось. Він ніяково постояв хвилину, а тоді опустив хоч що там мав у руках, і вони підійшли ближче, може, навіть не усвідомлюючи, що роблять. Вона прихилилася до нього, бо нарешті мала когось, до кого можна прихилитися, а він її обійняв. За кілька хвилин вона відступила назад, витерла обличчя й промовила: «Вибач» – тим своїм слабким, несміливим, тоненьким голоском.

А він відповів: «Усе гаразд, Мері. Все гаразд».

Глава 22

Того літа ми з Меттом проводили разом небагато часу. Він ішов на ферму, коли я ще спала, а як повертався ввечері, то був надто виснажений і мав сили тільки впасти на ліжко й читати. Мої дні минали в неохочій допомозі Люкові чи місіс Стенович із домашньою роботою або млявими іграми з дітьми добродушних сусідів, які запрошували нас із Бо, щоб виручити Люка. Я жила заради неділь, коли Метт був вільний. Спочатку він і був, водив мене на ставки, як і раніше, розповідав, як вивчатиме в університеті про ставкових жителів і як там будуть такі потужні мікроскопи, що можна роздивлятися найдрібніші деталі. Він обіцяв писати мені, принаймні два листи на тиждень, і розказувати про все, що вивчатиме, щоб, коли настане моя черга, я підхопила естафету підготованою. Із його слів ми, попри розлуку, й далі будемо споглядати ставки, обоє, й розповідати одне одному про побачене. А також матимемо літа. Це