Дім на березі озера - Мері Лоусон

Мері Ловсон

Дім на березі озера

Ця книга є художнім вимислом. Будь-які посилання на історичні події, реальних людей і реальні місця – ненавмисні. Інші персонажі і події є вигадкою автора, і будь-які збіги з реальними подіями, місцями або людьми, живими чи мертвими, є суто випадковими.

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо – і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Елеонор,

Ніку й Натанієлю,

і, більше за всіх,

Річарду

Примітка автора

«Дім на березі озера» – це художній твір. У Північному Онтаріо багато озер, але жодне з них не є озером із цього роману. Так само, як і всі персонажі, за двома винятками, є витворами моєї уяви. Перший виняток – це моя прабабуся, яка й справді чіпляла до прядки підставку для книжки. Вона мала четверо дітей, а не чотирнадцять, але жила на фермі на півострові Ґаспе і їй дійсно бракувало часу на читання. Другий – моя сестра Елеонор. Те, якою вона була в дитинстві, стало для мене моделлю Бо. Я вдячна їй за дозвіл використати її образ, а також за постійну підтримку, поради та заохочення в написанні цієї книжки.

Мені хотілося б подякувати братам, Джорджові й Біллові, не лише за їхній гумор, віру та заохочення упродовж багатьох років, а ще й за поради щодо «природничої історії» роману. Вони обидва знають Північ у тисячу разів краще, ніж я коли-небудь знатиму, і їхня любов до неї стала частиною натхнення для цієї книжки.

Є ще багато людей, яким я дуже вдячна:

– Аманді Мілнер-Браун, Норі Адамс та Гіларі Кларк за їхні знання та підтримку, за те, що вони були чесні тоді, коли простіше й чемніше було збрехати.

– Стівену Сміту, поету і вчителю, за його заохочення та натхнення.

– Пенні Беттс, яка багато років тому допомогла мені почати і, здавалося, ніколи не сумнівалася, що я дійду до кінця.

– Професорці Деборі Маклінн та професорці Гелені Сір із зоологічного відділення Університету Торонто за те, що дозволили мені глянути одним оком на світ академічних досліджень. (Закладаюся, що все одно зобразила його неправильно, але це моя провина, а не їхня.)

– Фелісіті Рубінштейн, Сарі Лутьєн та Сюзанні Ґадмен, усім Лутьєнам та Рубінштейнам за їхній професіоналізм, тактовність, енергію та ентузіазм.

– Елісон Семюель з «Чатто і Віндус» у Лондоні, Сюзан Каміль із «Даял пресс» у Нью-Йорку та Луїзі Денніс із «Кнопф Кенеда» у Торонто за їхню уважність, чутливість та уміння, з якими вони вели цей роман через процес редагування.

Також мені хотілося б відзначити книжку, «Тварини, які живуть на поверхні» Марджорі Ґусрі («Річмонд паблішінг кампані» ЛТД, Слау), що стала неоціненним джерелом технічної інформації.

Нарешті, й передусім, дякую моєму чоловікові, Річарду, та синам, Ніку й Натаніелю, за багато років незмінної віри, втіхи й підтримки.

Частина перша

Пролог

Моя прабабуся Моррісон чіпляла до прядки підставку для книжки, щоб читати й прясти водночас, – принаймні, так говорить легенда. Й ось одного суботнього вечора вона так захопилася читанням, що, підвівши голову, виявила – вже о пів на першу ночі, й вона півгодини пряла в неділю, день відпочинку. Тоді це вважали за великий гріх.

Я переповідаю цей епізод з історії своєї родини не просто так. Нещодавно я дійшла висновку, що прабабуся Моррісон та її підставка для книжки мають багато за що відповісти. На той час, коли сталися події, що зруйнували нашу сім’ю і поклали край нашим мріям, прабабці не було серед живих уже не один десяток років, але це не значить, що вона не впливала на їхній розвиток. Те, що сталося між мною і Меттом, не можна пояснити, не згадавши прабабусю Моррісон. Буде справедливо перекласти частину провини на її плечі.

У пору мого дитинства в кімнаті батьків висів її портрет. Малесенькою я, бувало, ставала навпроти нього і примушувала себе подивитися їй в очі. Вона була невеличка, зі стуленими губами, виструнчена, вбрана в чорну сукню з білим мереживним комірцем (немилосердно праним, поза всяким сумнівом, кожнісінького вечора, і прасованим щодня до світанку). На вигляд прабабуся була сувора, осудлива і зовсім позбавлена почуття гумору. Такою вона цілком могла й бути; ця жінка народила чотирнадцятеро дітей за тринадцять років і мала п’ятсот акрів неродючої землі на півострові Ґаспе. Як вона знаходила час прясти, не кажучи вже про читати, для мене назавжди залишиться загадкою.

Із нас чотирьох – Люка, Метта, Бо й мене – лише Метт був хоч трохи на неї схожий. Похмурістю він зовсім на неї не скидався, але мав такі самі стулені губи й спокійні сірі очі. Коли я, бувало, вертілася в церкві й ловила сердитий мамин погляд, то оглядалася перевірити, чи Метт це помітив. Він завжди помічав і дивився розсерджено, а потім, найостаннішої миті, коли я саме починала журитися, підморгував.

Метт був на десять років старший за мене, високий, серйозний і розумний. Він мав велику пристрасть до ставків, що починалися за милю чи дві від залізничних колій. То були старі гравійні кар’єри, покинуті багато років тому, після збудування дороги, що самі собою наповнилися всілякими дивовижними повзучими істотами. Коли Метт тільки почав брати мене на ставки, я була така мала, що мене доводилося нести на плечах, через ліси з розкішними заростями отруйного