Дім на березі озера - Мері Лоусон

– Почати з Кроу-Лейку?

– Так. Як воно було – рости в Кроу-Лейку?

– Добре, – сказала я. – Було добре.

Деніел почекав. Через хвилину він промовив:

– У тебе просто талант розповідати, Кейт. Талант.

– Ну я не знаю, що тобі буде цікаво почути!

– Усе. Містечко було великим? Скільки людей там жило? Який великий був центр? Чи була там бібліотека? А «Дейрі Квін»4? А пральня?

– Ой, ні, – відповіла я. – Ні-ні. Був магазин. Центру не було. Був магазин і церква. І школа. І ферми. Переважно ферми.

Він схилився над кавою, намагаючись уявити почуте. Деніел високий і худий, і він трохи сутулиться через те, що днями вдивляється в мікроскопи. За такого життя прізвище Крейн5 трохи невдале, і можна подумати, що його студенти насміхаються з нього, але, насправді, – ні, не насміхаються. Його вважають найкращим лектором на факультеті. Я думала прокрастися до нього на лекцію і подивитися, як йому це вдається, але так і не наважилась. Якщо говорити про читання лекцій, то мене вважають трохи нудною.

– Усе так по-старосвітськи, – сказав він.

– Не по-старосвітськи, – заперечила я. – Там і досі так, більш-менш. І таких місць багато. Вони вже не так ізольовані, бо дороги кращі й машини кращі. Струан лише за двадцять миль. Колись двадцять миль вважали довгою дорогою. Тепер це дрібниця. Ну, крім як узимку.

Він кивав, і далі намагаючись це уявити. Я запитала:

– Хіба ти не бував на півночі?

Він замислився.

– У Беррі. Я бував у Беррі.

– Беррі! Боже правий, Деніеле! Беррі не на півночі!

Чесно кажучи, я була вражена до глибини душі. Він такий ерудований, він бував усюди. Все його дитинство минуло в пакуванні та розпакуванні валіз, бо хтось із батьків погоджувався рік викладати то тут, то там. Він рік жив у Бостоні й рік – у Римі, рік у Лондоні, рік у Вашингтоні, й рік в Единбурзі. І виявити таку неймовірну діру в його обізнаності з географією власної країни! Це ж не те, щоб він був єгиптолог і провів своє життя, повзаючи по гробницях, – він мікробіолог. Науковець, що займається природничою наукою! Біолог, що ніколи не бував на своєму задньому дворі.

Я була так вражена, що, напевно, забула про свою стриманість, бо почала розказувати йому все про Кроу-Лейк, про те, як там узагалі нічого не було, справжня дика природа, доки лісозаготівельні компанії не почали торувати собі шлях на північ; як вони проклали дорогу аж до невеличкого блакитного клаптика води, який назвали Кроу-Лейк, і як свого часу тією дорогою приїхало троє молодиків. Троє молодиків без цента в кишені, яким смертельно набридло працювати на чужих фермах, і вони хотіли мати свої. На трьох вони мали троє коней, вола, поперечну пилку й інші різні інструменти, тож об’єднали сили й почали розчищати собі землю. Ця земля була коронна – вони взяли собі по п’ятдесят акрів – і тому, що містилась якраз там, де козам роги правлять, а уряд хотів, щоб там хтось поселився, дісталася їм безкоштовно. Вони для початку розчистили собі по акру й побудували грубі дерев’яні халупи, по одній на кожного. Потім вони повернулися, по черзі, на південь, до Нью-Ліскерда, знайшли собі дружин, по одній на кожного. І привезли своїх дружин до цих халуп.

– Чотири стіни і дах, – розказувала я Деніелові. – Земляна підлога. Отакі були халупи. Вода – принесена у відрі з річки Кроу. Оце було дійсно по-старосвітськи.

– А чим вони харчувалися? До того, як стали щось вирощувати.

– Привозили їжу конем і возом. Разом з дров’яними печами, умивальниками, ліжками й усім іншим. Потроху за раз. І вони продовжували очищати землю, потроху за раз. Очищення землі забирає роки. Покоління. Воно триває й досі.

– І їм усім це вдалося? Вони облаштували собі ферми?

– Звісно. Ґрунт там не такий поганий. Не чудовий, але досить родючий. І короткий посівний період, звісно.

– Як давно це було? – запитав Деніел.

Я замислилась.

– Три чи чотири покоління тому.

Раніше мені в голову не впадало, що вони могли бути ровесниками прабабусі, ці троє.

– А їхні родини й досі там?

– Дехто з них, – відповіла я. – Френк Джейні – він був один із тих трьох – мав велику сім’ю, з часом вони зайнялися молочним фермерством. І досі добре тримаються. Стенлі Вернон був другий. Його ферму перенесли кудись далі дорогою, але одна з його дочок і досі там живе. Старенька міс Вернон. Їй має бути вже близько ста років.

– Вони й досі живуть у халупах?

Я глянула на нього переконатися, що він жартує. Із Деніелом, буває, важко вгадати, тож я не мала певності.

– Ні, Деніеле. Ні. Вони не живуть у халупах. Вони живуть у будинках, як решта людей.

– Як прикро. А що сталося з халупами?

– Певно, їх перетворили на сараї й хліви, коли побудували будинки. Потім вони, мабуть, згнили й розвалилися. Таке стається з необробленим деревом, ти, як біолог, може, чув про таке. Всі халупи, крім однієї – тієї, що належала Френкові Джейні, яку забрали й відвезли в кузові вантажівки – вона стала об’єктом культурної спадщини, для туристів, у Нью-Ліскерді.

– Об’єктом культурної спадщини, – промовив Деніел. Він ще трохи подумав, і хитнув головою. – Звідки ти все це знаєш? Це неймовірно! Подумати тільки – ти знаєш історію цілої громади!

– Та що там знати, – відповіла я. – Думаю, таке просто всотуєш. Поступово пізнаєш.

– А що з третім чоловіком? Його родина й досі там?

– Джексон Пай, – сказала я. Промовила ім’я – й ніби побачила його ферму. Їхній просторий, пофарбований сірим будинок, великий незграбний сарай, багато різної фермерської техніки навколо, поля, рівні й жовті, що простягалися під сонцем. Ставки, спокійні й тихі, в яких відбито темно-синє небо.

Деніел очікував на відповідь. Я сказала:

– Третій чоловік був Джексон Пай. Взагалі-то Паї були нашими найближчими сусідами. Та для них кінець кінцем усе склалося не надто добре.

Опісля я впіймала себе на тому, що думаю про стареньку міс Вернон. Про те з почутого від неї, що краще б я залишила незгаданим. Міс Вернон, беззубу і з видовженим волохатим підборіддям, батько якої був одним із тих перших трьох чоловіків. Це було за часів моєї юності, коли влітку я допомагала міс Вернон з її овочевими грядками. Їй уже тоді було на вигляд років сто. Старенька слабувала на артрит і нічого не могла робити, тільки сиділа на кухонному стільці, який