Дім на березі озера - Мері Лоусон

ми зовсім недавно почали обійматися. Як і саме повернення додому, це й задоволення, і біль. Торкатися до нього дуже приємно, але обійми здаються символічним жестом, у нашому випадку – фізичною спробою подолати емоційну віддаль, прокласти міст над прірвою, якої не мало б бути.

– Добре доїхали? – запитав він, змикаючи навколо мене руки.

– Добре.

Ми відпустили одне одного, й він усміхнувся до Деніела:

– Бачу, вам удалося приїхати.

– Ні за що б таке не пропустив, – відповів Деніел.

– Однак комахи його не вразили, – сказала я, намагаючись говорити весело, й це мені вдалося, більш-менш. – Привіт, Мері.

Ми з Мері не обіймаємося. Ми обмінюємося чемними посмішками, як це роблять знайомі.

– Привіт, – відповіла вона, все ще тримаючись збоку. – Ви саме вчасно.

– Комахи? – перепитав Метт. – У нас є комахи?

– Я маю вас представити, – сказала я. – Деніеле, це Метт і Мері.

Ці слова прозвучали. «Деніеле, це Метт…» Усі ці тижні боячись цього моменту, уявляючи його, проживаючи його наперед тисячу разів, я це сказала. І мій голос був нормальний. Якби ви підслуховували, то не розчули б у цих словах велетенського та безіменного тягаря. Ці слова були сказані, і я при цьому вижила. Світ і досі обертався навколо своєї осі. Я мала відчути полегшення.

– Ви ж, певно, голодні, – сказала Мері. – Ми не вечеряли – чекали на вас.

Саймон матеріалізувався із темряви, високий і довготелесий, як батько. Зовсім як батько.

– Привіт, тітонько, – сказав він. – Поцілуєш мене?

Він дражнить мене тітонькою. Між нами немає й дев’яти років різниці. Я поцілувала його, а він поцілував мене, потис Деніелові руку й сказав, що радий його приїзду.

– То це ти – іменинник? – запитав Деніел.

– Ага, – відповів Саймон і додав, – ну, сказати правду, це просто привід побачитися з тіткою Кейт, бо вона надто вже рідко приїжджає. Але ви не пошкодуєте, що приїхали. Їжі – море, мама, Бо, та й усі куховарили, мов навіжені.

– До речі, – сказав Метт, – ходімо поїмо. Мері примусила нас дочекатися, доки ви приїдете. – І повів нас усіх до будинку.

Деніел знову відмахувався від мошок. Метт, що ступав позаду нього, широко всміхався.

– Вам варто повернутися десь за місяць. Ми тоді вас і з комарами познайомимо.

– Чому тільки мене? – запитав Деніел. – Чому вони вас не чіпають?

– Ми їм набридли. В будинку є засіб, яким можна побризкатися.

Коли я побачила їх поряд, Метт здався мені набагато старшим за Деніела. Звісно, так і є – йому тридцять сім, а Деніелові – тридцять чотири, – але різниця між ними здається більшою. Справа не у фізичній формі – насправді, Метт видається далеко підтягнутішим за Деніела, й волосся має куди більше. Але чомусь на його обличчі ніби написано куди більше досвіду. А також Метт відрізняється спокійністю. Навіть дитиною через це він здавався старшим, ніж насправді був.

– Добре доїхали? – запитала Мері, хоча таке питання вже звучало.

– Чудово, дякую.

– Всім страшенно хочеться з тобою побачитися. – Вона всміхнулася мені як завжди ніяково.

За ці роки вона дуже мало змінилась. Навіть погарнішала. Все ще здається стривоженою, але в очах поменшало страху. Ми вп’ятьох пішли до будинку, Саймон попереду.

– Бо із Люком будуть пізніше, – сказала Мері. – Ми запрошували їх на вечерю, але вони відмовилися – приїдуть просто потеревенити.

– Встигнуть на десерт, – мовив Саймон. – Принаймні Люк – точно.

– Ну, вистачить на всіх, – м’яко відповіла Мері.

– Люк нині трохи нервовий, – кинув Саймон, озираючись і всміхаючись до нас. – Знову почав вчити Бо водити.

– Справді? – перепитала я. – Минулого разу вона його замучила.

– Це вже втретє, – пояснив Метт Деніелові. – Люк почав її вчити років зо п’ять тому, коли Бо виповнилося шістнадцять, і особливо нічого не вдалося. Отож вони зробили перерву й спробували знову десь два роки по тому. Думаю, та спроба протривала хвилин десять. Ставлення Бо до водіння… – він покрутив руками, підбираючи слово, – недбале. Поєднання недбалості й завеликої самонадіяності. Для Люка це трохи тяжкувато.

– І це м’яко сказано, – сказав Саймон. – Люк був просто розбитий.

Саймон, згадала я, отримав водійське посвідчення на шістнадцятий день народження. Це, фактично, єдине, в чому він перевершив Бо – та на три роки старша й все робила перша – тож він від душі цим тішився.

– Мабуть, краще її не дражнити, – сказала Мері. – Я певна, що цього разу їй усе чудово вдасться. – Вона озирнулася до мене. – Місіс Стенович страшенно хоче з тобою побачитися. Завтра безперечно прийде на вечірку. І міс Керрінгтон. Вона теж прийде.

– Стара компанія, – відповіла я.

Саймон відстав, щоб приєднатися до чоловіків. Метт щось показував Деніелові. Я почула його слова: «Над вершечком будинку». Глянула й побачила зо п’ять маленьких брунатних кажанів, що тихо літали туди-сюди, ніби зшивали докупи клапті темно-синього неба. Всі троє чоловіків спинилися й задерли голови, щоб за ними поспостерігати.

– І, звісно, Тедвортси, – вела далі Мері. – І Саймонові друзі зі школи.

Я знову звернула на неї увагу. Мері не цікавиться кажанами, точнісінько як і ставками.

– На котру всі прийдуть?

– Десь опівдні.

– От і добре. У нас буде весь ранок на приготування. Багато роботи?

– Та ні. Кілька десертів, та й усе.

– Головою ручуся, що ти куховарила ввесь тиждень.

– Що поробиш. У мене є морозильник, добре мати деякі страви, приготовані наперед.

Отак ми з Мері й спілкуємося. Про прозу життя. Коли ти збираєшся готувати це? Куди мені поставити те? Яка гарна ваза – звідки вона в тебе? Почистити картоплю?

Люк і Бо приїхали, коли Мері відрізала перший кусень від сирного торта.

– Встигли! – вигукнув Саймон. – Так вчасно!

– Подумали, що заскочимо ненадовго, – відповів Люк, поклавши руки мені на плечі й м’яко їх стиснувши. – Привітаємося з гостею… Гостями, – виправився він, побачивши Деніела й простягаючи руку. Деніел підвівся, й вони поручкалися через стіл. – Радий, що ви приїхали. Я – Люк. А це – Бо.

– Деніел, – сказав Деніел.

– Привіт, – промовила Бо. – Я привезла баварського торта, – і поставила його на стіл.

– Який гарний, – відповіла Мері. – Це на завтра?

– На завтра є ще один. Цей – на сьогодні. До речі, а ви знаєте, що місіс Стенович спекла іменинного торта? Велетенського. Три шари й манюній цукровий Саймон на верхівці.

– Так, – збентежено відказала Мері. – Я знала, що ти одного спекла, але їй теж хотілося, тож подумала – що ж, ми точно з’їмо обидва.

– Звісно, – весело сказала Бо. – Без проблем. Я просто не знала, чи ви знаєте. Крихітка Саймон саменький з’їсть їх обох. Як справи, малюче?