Дім на березі озера - Мері Лоусон

Я засміялася.

– Я бачу.

Вона озирнулася, тримаючи поперед себе миску. Вона якось дивно усміхалася.

– А як тобі Саймон?

Я здивовано глянула на неї.

– Він мені дуже подобається. Дуже. Він славний хлопчина. Чудовий.

Я відчула, як червонію – її питання було таке дивне, а моя відповідь звучала так старомодно й зарозуміло. Й раптом я збагнула, що Саймонові виповнилося вісімнадцять – стільки ж, як і Меттові того жахливого літа. Цікаво, чи вона за нього хвилюється. Я певна, що він надто тямущий, щоб повторити батькові помилки, та все одно, вона, хвилюється, напевно.

Я сказала:

– Мері, я також думаю, що він дуже розсудливий. Він набагато доросліший за більшість студентів, яких я бачу. Думаю, наступного року його чекає великий успіх.

Вона кивнула. Поставила миску й обхопила себе руками – той самий старий захисний жест, але чимось інакший. Вона зашарілася, але здавалася швидше похмурою, аніж засоромленою. Майже злою. Так на неї не схоже, що я аж захвилювалася.

– А як тобі Метт? Він видається тобі задоволеним? – запитала вона.

– Він має дуже добрий вигляд. Дуже добрий.

– Як тобі здається, він щасливий?

Тепер я занепокоїлася. У нашій сім’ї таких питань не ставлять.

– Мені він видається щасливим. Що таке, Мері? Щось не так?

– Нічого, – вона злегка знизала плечима. – Просто цікаво, чи ти це бачиш, тільки й того. Чи ти бачиш, що він здоровий і щасливий, і має чудового сина, якого любить і з яким йому приємно проводити час. Хотіла, щоб ти це побачила, хоч раз за такий довгий час.

У тиші ми чули, як носять меблі. Щось застрягло у дверях, Метт лаявся, Саймон заливався сміхом, а Деніел казав: «Може, якщо ми спробуємо повернутися…»

Мері сказала:

– Якби ти тільки знала, яка важлива для нього твоя думка, Кейт. Якби ти бачила його, коли він чує, що ти приїдеш у гості… спочатку він такий радісний… а ближче до приїзду перестає спати. Люк пробачив йому багато років тому, а Бо ніколи й не знала, що було що пробачати. Але твоє розчарування – те, що ти думаєш, ніби його життя обернулося невдачею, жалієш його через те, що він себе підвів, – йому так тяжко це витримувати. Оце витримувати найтяжче. Проти цього все, що з ним трапилося, – дрібничка.

Я так здивувалася, що було важко збагнути, про що вона казала. Вона була така засмучена, така схвильована, і мені здавалося, що її звинувачення звучали безглуздо. Що таке моє розчарування порівняно зі втратою його мрій?

– Я не вважаю, що його життя обернулося невдачею, Мері, – сказала я. – На мою думку, ви обоє чудово живете, й виростити Саймона – це заслуга…

– Неправда, ти вважаєш, що його життя обернулося невдачею.

Вона міцно обхопила себе руками, взялася долонями за лікті. Мене вразили не тільки її слова, а й вибраний для них час – святкування дня народження, скоро приїдуть гості.

– На твій погляд, те, що сталося, – це велика трагедія його життя. Ти ж майже не дивишся на нього, тобі його шкода і водночас ти й досі така на нього сердита. Стільки років минуло, а тобі й досі несила на нього дивитися, Кейт.

Не знаю, що б я потім сказала, але мене виручило те, що увійшов Саймон. Він оглянув десерти, встромив у котрогось із них пальця й запитав: «А це що таке?»

Мері різко сказала: «Облиш!» – він аж підстрибнув і відповів: «Гаразд, гаразд!» – і позадкував, здивовано на неї дивлячись. Ми почули, як він сказав решті: «Не ходіть туди. Мамця сердиться».

Мері вручила мені миску. Я мовчки взяла її, поставила на стіл, налила в неї вершків і почала збивати. Я переборщила зі збиванням і вершки взялися грудками.

– Я перестаралась. Вибач. – Мій голос звучав дивно. Я простягнула миску Мері. Вона відповіла:

– Не страшно. Намаж на пироги, – й продовжила прикрашати сирні торти. Її голос тепер був м’який, ніби вона сказала все, що мала сказати, а решта вже залишалася на моїй совісті. Але я не могла придумати відповідь. Якщо після всіх цих років вона не збагнула, що Метт втратив, то які тут потрібні слова?

Закінчивши з пирогами, я запитала:

– Чимось іще допомогти?

– Трохи пізніше. А зараз зроби чоловікам по чашці кави.

Я налила три чашки кави з кавника, що завжди стояв на плиті, й поставила їх на тацю. Знайшла у шафі маленький кухлик, налила в нього вершків, знайшла цукорницю, дістала три ложечки з ящичка. Мовчки. Винесла тацю чоловікам. Вони на той час уже поставили столи під деревами – за вказівкою Мері. Метт і Саймон обговорювали стільці – куди ставити й скільки.

– Як ти думаєш, – запитав Метт, коли я підійшла, – скільки гостей захочуть сісти? На сонці чи в затінку?

– Тільки жінки, – відповіла я, тримаючи тацю, доки вони обоє розколочували по три ложки цукру в каві. – І сісти вони захочуть у затінку.

– Гаразд, – відказав Метт і глянув на Саймона. – Скільки буде жінок?

– Місіс Стенович, – відповів той, – місіс Лукас, місіс Тедвортс, місіс Мітчел, міс Керрінгтон…

Я роззиралася, шукаючи Деніела. Він стояв за рогом будинку, з цікавістю розглядаючи купу інструментів на задньому дворі. Я підійшла до нього. В голові гуло як від сонячного удару. Деніел узяв свою каву і сказав:

– Тобі коли-небудь здавалося, що було б добре жити на фермі? Насправжки, маю на увазі. Садити город. Виконувати справжню роботу, коли в кінці кожного дня бачиш прогрес.

– Ні, – відповіла я.

Він зиркнув на мене й широко всміхнувся, а тоді глянув уважніше.

– Що негаразд?

– Нічого.

– Та ні. Щось негаразд.

Я знизала плечима:

– Просто Мері дещо сказала.

Її слова й досі відлунювали в моїй голові. Її звинувачення дуже мене засмутили. Я все їх перебирала, вишукуючи пояснення, намагаючись зрозуміти, як вона до них дійшла. Можливо, то було природно, враховуючи її походження. Вона не розуміла, яким могло б бути Меттове життя, якби все склалося інакше. Та навіть якщо й розуміла, то не хотіла цього визнавати. Врешті, вона й була причиною його падіння.

– Про що? – запитав Деніел.

– Перепрошую?

– Мері дещо сказала. Про що?

– Про… мене. Про мене й Метта.

– І що вона сказала?

Я розповіла йому все інше, тож і це можу розказати.

– Ну, просто… вона думає, ніби я вважаю те, що сталося з Меттом, трагедією.

Він розколочував свою каву, невідривно дивлячись на мене.

Я сказала:

– Так і є. А ще вона сказала, ніби я вважаю, що Меттове життя обернулося невдачею. Це