Дім на березі озера - Мері Лоусон

Я втупилася в неї очима. Разом зі здивуванням я відчула невеликий спалах задоволення. Прийшла студентка й каже мені, що їй справді сподобався мій курс.

Я запитала:

– Кидаєш? Кидаєш університет? Чи йдеш на інший факультет?

– Кидаю університет. Це, ну, це складно пояснити, але, якщо коротко, то… мабуть, я більше не хочу вчитися.

Я кліпнула.

– Але ж ти дуже добре вчишся…. А в чому… в чому ти вбачаєш проблему?

Тож Фіона розказала мені, в чому вбачає проблему, й вагітності це не стосувалося. Вона розповіла, що приїхала з невеликої ферми в Квебеку. Вона описала мені ту ферму, але могла й не описувати, я сама чудово її знаю. Майже бачу візерунок на синьому з білим посуді, що стоїть на їхньому кухонному столі.

Крім неї, в її батьків ще четверо дітей, але тільки Фіона має цікавість до знань. Вона здобула стипендію на навчання в університеті. Її батько був водночас вражений і розсерджений, коли почув, що вона поїде вчитися. Він не розумів, що доброго їй дасть науковий ступінь. Дурне витрачання часу й грошей, сказав він. Мама нею пишалася, але спантеличилась. Чому їй хочеться поїхати з дому? Брати та сестри й раніше вважали її дивною, тож їхня думка не змінилася. Її хлопець спробував зрозуміти. Розповідаючи це, Фіона дивилася на мене благально. Вона хотіла, щоб я йому симпатизувала, захоплювалася ним за його спробу.

Проблема полягала в тому, що вона від них усіх віддалялася. Тепер, коли приїжджала додому, ніхто не знав, про що з нею говорити. Батько ущипливо жартував над тим, яка вона кмітлива. Називав її «міс Фіона Деджонг, доктор, професор, хто там ще». Мама, з якою вона раніше була близька, тепер поводилася ніяково. Боялася з нею розмовляти, бо не мала, що розумного розповісти.

Її хлопець часто на неї гнівався. Старався стримуватися, але не міг. Бачив поблажливість там, де поблажливості не було. Бачив зарозумілість, а насправді вона ним захоплювалася. Він кинув школу в шістнадцять. Коли йому було вісімнадцять, у його батька стався серцевий напад, і відтоді він працював на фермі переважно самотужки. Він добрий, розповідала Фіона, і розумний по-своєму, незгірш від будь-якого однокурсника, і в сто разів доросліший, але не вірив, що вона такої про нього думки. Він цього не казав, але вона певна: він таємно думав, що якби вона його справді любила, то кинула б університет, повернулася б додому й вийшла за нього заміж.

Фіона замовкла й глянула на мене з виразом мовчазного благання. Я намагалася придумати, що сказати.

Нарешті я промовила:

– Фіоно, скільки тобі років?

– Двадцять один.

Двадцять один.

– А ти не думаєш, що ще надто молода, щоб… щоб ухвалювати таке рішення?

– Але ж… я мушу. Ну, хоч так, хоч так, а будь-яке рішення – це рішення, правда?

– Але ти закінчила два роки навчання. Ти на півдорозі до наукового ступеня. Якщо ти тепер кинеш, то ці два роки будуть витрачені намарно… Звісно, наразі буде розумно закінчити навчання, і тоді… тоді тобі буде легше… вирішувати з іншим.

Вона опустила погляд.

– Навряд чи воно того варте.

– Ти ж сказала, що тобі сподобався курс…

– Так, але…

– Ти також сказала, що мама пишається тобою. Я певна, що батько теж. Може, він тебе не розуміє, але я певна, глибоко в душі він пишатиметься твоїм успіхом. І брати й сестри, хоча вони, певно, цього не викажуть. А стосовно твого хлопця… хіба ти не думаєш, що якби ти справді була йому небайдужа, то він би не хотів, щоб ти кинула таку важливу річ? Таку річ, яка може мати величезний вплив на твоє життя?

Вона мовчала, втупившись у коліна.

– Я розумію твої почуття, моє рідне містечко не надто відрізняється від твого, але я тебе запевняю, навчання того варте. Ця радість, це задоволення…

Щось скрапнуло на її ногу. Сльоза. Сльози повільно котилися її щоками. Я відвела погляд убік, від дверей, на впорядкований хаос своєї лабораторії. Подумала: яка брехня. Ти не розумієш її почуттів. Ти не з подібного містечка. Наявність полів і дерев навколо не робить їх подібними. Хай там як, що ти робиш? Намагаєшся переконати її вирішити так само, як вирішила колись сама? Вона прийшла сказати тобі, що кидає, а не просити поради. Вона прийшла із ввічливості.

Фіона знайшла носовичка в кишені піджака й стала витирати сльози.

– Вибач, – сказала я. – Просто… забудь, що я сказала.

– Все гаразд. Думаю, ви, певно, маєте рацію, – відповіла вона приглушеним серветкою голосом.

– А може й ні.

Їй був потрібен інший носовичок. Я підвелася, обшукала кишені свого пальта, і знайшла одного.

– Дякую, – сказала вона й висякалася. – Я все думала й думала про це, а тепер у мене так болить голова, що вже більше ні про що думати не можу.

Я кивнула. Принаймні одне відчуття ми мали спільне. За хвильку промовила:

– Можеш дещо для мене зробити?

Вигляд у неї був непевний.

– Піди поговори з кимось із консультаційної служби. Навряд чи вони спробують переконати тебе вчинити так чи так, але, може, допоможуть усе обдумати як слід, щоб ти сама була впевнена у своєму рішенні.

Вона з цим погодилася і за кілька хвилин, більш-менш заспокоєна, пішла.

Залишившись на самоті, я повернула стільця назад до вікна та стала й далі споглядати дощ. Я подумала про Фіониних братів і сестер, які завжди вважали її «дивною», і про Люкову й Меттову гордість за мої досягнення. Ні, походження в нас різне. Ніхто ніколи не казав, що я не маю прагнути вершин. Цього від мене сподівалися й заохочували робити кожен крок на цьому шляху.

І я ніколи не шкодувала. Ні на хвильку. Навіть тепер не шкодую. Бо тепер, знову думаючи про це, я розумію, що хай там чим була спричинена моя маленька «криза» чи буденні негаразди, а точно не роботою. То був обманливий рух. Може, я й не дуже добрий учитель, але Деніел мав рацію, я не аж так гірша за інших. Мені добре вдаються дослідження. Ми з моїми маленькими безхребетними робимо внесок у науку.

Я подумала про Фіону. Про її страх віддалитися від рідних. Хіба це погано? Мій розум сказав, що я була готова заплатити цю ціну, але, певно, серце з цим не погодилося.

Та я від них не віддалилася. Принаймні, не від Люка й Бо. То була тимчасова розлука, в роки навчання, але тепер я з ними емоційно близька, так само,