Обліковець - Марина Троян
– Спасибі тобі.
– Це тобі спасибі! – зі сльозами відказала Надя.
– А мені за що? – не зрозуміла Міла.
– За те, що, попри все, ти мені ще можеш дякувати!
– Ти чого наче у воду опущений? – спитала мене Третя, сидячи на Мілиному ліжку, поки дівчата товклися із Сонькою. – Боїшся за неї? – кивнула на Мілу.
– Ну… – тушувався я. – І це також…
– Щось ти мені геть не подобаєшся! Наче й не білий!
– Слухай, – наважився я, пропустивши повз вуха останнє зауваження. – Ти за мною сумувала?
Третя пхекнула.
– Я бачу, ти геть розкис! Поводишся точнісінько, як Лейла, коли… О!..
Вона врешті зрозуміла. Очі її розширилися, постава завмерла, а слова наче всі повтікали.
Якийсь час ми отак мовчки дивилися одне на одного.
Якщо існує у Всесвіті місце, де концентрується вся можлива надія, то це місце було тоді в мені. Якщо існує хтось, хто вирішує, яким цей Всесвіт буде найближчі тисячу років – то це Третя.
У цей момент я геть забув, хто я такий. Я майже був людиною.
Третя трохи подумала, потім вимовила:
– Ми ж обліковці! Ми не здатні на почуття!
– Здатні! – із серцем вигукнув я. – Я ж здатен!
Вона ще подумала й додала:
– Може, ти і здатен… не знаю, чому так вийшло… Але всі інші – ні!
Це була її відповідь.
Не треба більше слів, щоб збагнути, яким буде для мене Всесвіт…
Не знаю, як люди це витримують – почувати і не зустрічати взаємності. Але їм краще – вони люди. Вони ж усі здатні почувати, і є шанс, що колись ти знову станеш місцем концентрації надії. На відміну від мене…
За день до від’їзду в лікарню Мілу чекав сюрприз: у неї в хаті раптом з’явився її законний чоловік.
Надька мало не обімліла, на власні очі побачивши, за якого красунчика Міла вийшла заміж, але довго на нього витріщатися собі не дала – швидко зібрала Соньку та пішла з нею на прогулянку.
Трохи схудлий, але, як завжди, доглянутий та чарівний Славко щиро обійняв Мілу, як рідну, і вручив целофановий пакет. Зовсім приховати свого жалю від Мілиного вигляду на інвалідному візку він не зміг, але з усіх сил намагався показати, що для нього це нічого не міняє.
– Ти так поспіхом втекла від мене, що забула свої речі! – жартома насварив він її.
Міла зазирнула всередину й побачила ті самі шкарпетки й білизну, які так і лежали недоторкані в її тумбочці з того першого дня.
– Ти приїхав по розлучення? – прямо спитала вона.
Славко скривив гримасу й постукав пальцем по скроні.
– Бачу, у твоїй голові дурниць і досі більше, ніж розумних думок! – пожурив він дівчину за таке питання. – Ні, розлучення мені не потрібне! – відказав він і почав пояснювати здалеку: – Мій дід таки мав рацію: тільки одружившись, я зрозумів, що таке брати на себе відповідальність. І жодну справу не можна вести добре, не відчуваючи відповідальності за неї.
Міла згадала того старого сірого, якого показав їй Сорой.
– Я впевнена, він десь там тобою пишається, – сказала вона, від усієї душі бажаючи, щоб так воно насправді й було. Скільки ж іще тому сірому діду треба тремтіти над онуковими проблемами?
– Та я приїхав не хизуватися своїми досягненнями… – вів далі Славко. – Ти не здогадаєшся, на який підступ мені довелося піти, щоб роздобути в деканаті твою адресу! – танцював він околяса, видно, ніяк не наважуючись перейти до головного. – Уявляєш, у мене не було адреси власної жінки! Сором та й годі! Спочатку я думав, що ти просто пішла від мене, і вирішив тебе не чіпати. Потім надумав почути це від тебе особисто, а не заспокоюватися власними здогадками. І от… Твоя мати мені все розповіла…
– Не треба мене жаліти! – напружилася Міла.
– А я й не буду тебе жаліти! Ми будемо воювати! Я хочу заплатити за твою операцію і твоє лікування.
Міла б відмовилася, але розуміла, що мамині гроші ще знадобляться для Соньки. Тому вона просто подякувала.
– Але ти не мусиш брати моє здоров’я близько до серця! – уточнила вона, усе ще не розуміючи причини його приїзду.
– Я, взагалі-то, приїхав… – збирався із силами Славко. – Повертайся до мене! Повертайся додому.
Мілині великі очі стали ще більші, хоча, здавалося, це вже неможливо.
– Але ж ти і Злата… – У Міли якось не клеїлося все докупи. – Я думала, тієї ночі ви помирилися!
– Та ніч була спалахом відчаю, – присоромлено відказав Славко. – Ще однією спробою примирити ілюзію з реальністю.
Сидячи на потріпаному дивані перед скаліченою дружиною, хлопець нарешті поділився прозою свого життя. Розповів, як колись побачив гарну обгортку, уявив, що під нею дещо цінне, і ту ілюзію полюбив. Та мусив поплатитися за своє глупство.
– У нас зі Златою апріорі не могло скластися добре. І вона десь виявилася розумнішою за мене, коли вирішила не жертвувати своїми амбіціями заради заздалегідь приречених стосунків. Вона від початку бачила, що ми з нею живемо в різних світах. Я зрозумів це, коли зранку вона заговорила про гроші, а я навіть не схотів приготувати їй сніданок…
Славко пройшовся по кімнаті, дивлячись собі під ноги, потім знову примостився поруч зі збентеженою дівчиною з великими щирими очима.
– Проблема в тому, – продовжив він, – що тепер, коли бачу красиву дівчину, не можу стримати відрази, уявляючи, що й вона всередині як сміттєзвалище. Коли ж я дивлюся на тебе, то немов бачу воду: прозору, чисту, справжню…
Славко взяв руку дружини й прохально дивився в її зморене обличчя. Мілі шкода було цього гарного хлопця, який якимось дивом опинився біля неї, але якому біля неї не місце.
– Але ж ти ніколи не відчуєш до мене того, що відчував до Злати! – заперечила вона.
– А ти навряд чи зможеш покохати мене так, як Ростика. Знаю. Між нами справді не було тієї спопеляючої пристрасті, яка змушує втратити голову й зазвичай прив’язує чоловіка й жінку одне до одного. Але мені здається, що ні ти, ні я на таку вже не здатні. З нас обох досить попелу… Ми ж навчилися одне одного терпіти, одне одного розуміти, одне одного потребувати. Якщо ми цим знехтуємо, то нам залишиться хіба що податися в монастир…
– Дякую. – Міла взяла Славкову руку й приклала собі до щоки. – Ти зробив для мене більше, ніж сам сподівався. Тепер я знаю, як воно, коли про тебе турбуються. Але тобі доведеться викручуватися самому. – Вона
