Обліковець - Марина Троян

Ніяка подія ще не була для мене такою хвилюючою, як повернення до Розлогого.

Я їхав на даху «Газельки», яка везла Мілу додому, і готовий був штовхати її ззаду, щоб їхала швидше. По наближенні до села я залітав наперед, щоб краще було видно, але буйство зелені та по-літньому нахабних бур’янів не давало нічого розгледіти. Я ніби чекав, що нас будуть зустрічати з феєрверком і фанфарами. Ну, нехай не з фанфарами і нехай не всіх… Я б цілком задовольнився одиноким білим майорінням вдалині, що виглядало б одного мене.

Ми доїхали до Надьчиного дому. Сусід допоміг Мілі вибратися з машини й дістатися кухні, Надька клопоталася з речами, з рук якоїсь пані махала руками дитина… А білого майоріння я так і не дочекався.

Дотяг день до вечора, споглядаючи сумно-веселі балачки-розпаковування, а тоді припинив чекати й пішов.

Стовп був порожній. Хай як я силкувався розгледіти знайому постать бодай поза ним – не розгледів. Хай як намагався зупинити коловорот у своєму нутрі – не міг.

Дивно, бо в Міли вдома все крутилося тягучою солодко-гіркою ватою, яка миттєво танула в роті, не втамовуючи голод, але приємно пахла й окутувала руки м’якістю. Від таких емоцій скоріше заснеш, ніж відчуєш щось подібне. Натомість із Лейлиної домівки не йшло взагалі ніяких емоцій, наче вони всі дійсно там поснули. Чому ж я не можу стримати бажання ридати й сміятися одночасно, навіть знаючи, що мені ніхто не повірить і ніхто не зможе зарадити?

Я зазирнув до кожної кімнати Лейлиного дому й побачив, що той дім стояв геть порожній. Як, врешті, і я.

Колись Сьомий сказав мені, що обліковці не здатні на почуття. Мабуть, це так. Мабуть, кожен обліковець, якщо приперти його до стіни, може тебе облаяти, але не зможе зненавидіти. І кожен обліковець, з яким зійдешся думками, здатний стати тобі другом – але чи спроможеться тебе полюбити?

Протягом тижня вдома все підганяли під Мілині потреби: повідкривали двері, які, дякувати Богу, були подвійні, зробили пологими пороги, кухонне причандалля та інші потрібні речі спустили до доступного для Міли рівня. Скрізь на нижні шафки довелося почепити замочки, бо Сонька вже починала повзати.

Міла навчилася сама себе обслуговувати, сама перебиралася з ліжка на візок, сама вдягалася й ходила в туалет. Розібравшись із собою, вона почала брати на себе Соньку. Дівчинка, здавалося, упізнала її й залюбки товклася в неї на колінах, гралася з нею й засинала в неї на руках.

Надя продовжувала ходити на роботу, а ті півдня, що її не було вдома, з Мілою та Сонькою охоче сиділа сусідка. Одинока жінка в Мілі знаходила компанію, а з привітною Сонькою віднайшла задоволення свого нереалізованого материнського інстинкту.

Кожна проста процедура займала в Міли багато сил і часу, а кожну вільну хвилину вона приділяла малечі, тому в неї майже не лишалося дозвілля, щоб себе жаліти. Та якось вона виявила, що це роблять за неї.

Заїхавши одного вечора на кухню, Міла застала там зовсім не таку Надю, яку звикла бачити. Сонька на підлозі натхненно перекочувала туди-сюди пластикові пляшки з макаронами, а її бабуся, опустивши голову на схрещені на столі руки, беззвучно ридала.

– Мамо, ти що? – перелякалася Міла. – Погані новини від Полі?

Надя похитала головою, витираючи рукавами сльози.

– Від Полі, як завжди, прийшла есемеска, що вона «в ажурі».

Міла трохи подумала.

– Ти сумуєш за дядею Борею?

Надя спробувала цинічно посміхнутися, але цинізму в неї вже не вистачало.

– Ти знаєш, що, виявляється, у Бориса не одна я була такою «жінкою на стороні»? – схлипнула Надя, але не з болем, а з огидою. – Ні, він не вартий того, щоб я за ним побивалася!

Міла не була дуже близькою до матері, але трохи її знала й могла побачити, що Надя справді більше не пустить дядю Борю навіть до себе в думки.

– Що ж тоді? – запитала в матері.

– А хіба мало причин для сліз?! – із серцем вигукнула та. – Одну дочку я покинула, а те, що вона мені рідна, згадала тільки тоді, коли вона стала інвалідом і коли я вже не в змозі їй чимось допомогти… Іншу дочку – хоч одну з двох – я намагалася плекати й пестити, коли це випестила до того, що та покинула і свою матір, і свою дитину!

Надька притулилася скронею до столу і вже не схлипувала, а тільки помаленьку розхитувалася на стільці, намагаючись змиритися з тим, чого вже не зміниш.

– І чому розуміння речей до нас приходить так пізно? Так пізно, що вже нічого неможливо вдіяти й залишається прийняти це розуміння як розплату за свої гріхи.

Міла поклала руку Наді на голову й довго гладила її, як малу дитину. Хоч як дивно, саме в такій ролі вона вперше відчула, що ця жінка дійсно є її матір’ю, а вона – дочкою.

До них підповзла Сонька. Тримаючись за Мілин візок, зіп’ялася на ніжки і, простягнувши рученята, почала вимагати уваги, лепечучи своє коронне «ба-ба-ба!». Міла посадила малу собі на коліна.

– Як це неможливо нічого вдіяти? – вимовила дівчина. – Справді, мені та Полі ти вже мало чим допоможеш. Але ж хіба Сонька не варта того, щоб отримати твою нерозтрачену ще любов і набуту мудрість? І хіба ж це не буде найприємнішою розплатою за гріхи, яку тільки можна уявити?

Надя дивилася на Мілу із Сонькою так, наче вони вмить стали зовсім іншими людьми. Вона простягла руки до Соньки і взяла її до себе, дівчинка слухняно пішла до бабусі.

– Мабуть, ти права, – зовсім з іншим виразом в очах вимовила Надя. – Вона – моя найкраща спокута.

Лейла похапцем збирала свої речі. Через годину вони мали забрати обілену в очах слідства Серафиму, тому дівчина, вишукавши по закутках свої нечисленні пожитки, кидала їх до пакета, навіть не складаючи.

По суті, вона виїжджала звідси й покидала Андрія. Але зараз їй ніколи було про це задумуватися. Натомість Андрій, якщо й задумувався, то не показував цього. Він стояв, притулившись до стіни зі схрещеними на грудях руками, і спостерігав за Лейлиним метушінням.

– Хочеш почути шедевр слідчо-оперативної думки? – спитав він, намагаючись наповнити простір хоч якимись словами. – Їхня нова версія виглядає приблизно так: Сидоренко Тарас, на прізвисько Шрам, десятого грудня минулого року близько двадцять третьої години